– Берегтиму, – пообіцяв зовсім щиро, хоча й знав, та й вона знала, яка ефемерна зараз на фронті ця обіцянка, і, може, завтра на них з Толкуновим чекає сутичка з озброєними диверсантами, а хто скаже, чим вона закінчиться?

Нараз Галина схлипнула й прошепотіла крізь сльози:

– Я так не хочу їхати від тебе, здається, коли ти поруч, то хоч якось оберігаю. Звичайно, це дурниці, але така вже я дурна…

– Ти вродлива й розумна, – цілком щиро заперечив Бобрьонок.

– Це тобі здається. А знаєш, – мовила раптом, – я так хочу до мами, щоб посидіти в садочку, у нас в Узині яблуневий сад, а яблука червоні-червоні… І не чути всіх отих «беркутів», «ведмедів», «сорок»… І наказів та пострілів, як гуркочуть гармати, не чути…

Бобрьонок уявив собі, як сидить Галина в Узині й чекає дитину – либонь, вона має рацію, он приїжджають свіженькі лейтенанти з училища, це тобі не сорок перший рік, кадрів тепер вистачає, і треба дати жінкам хоч трохи спокою, бо Галина правду каже: війна – справа чоловіча.

Заспокоєний цією думкою, майор повернувся на бік і заснув одразу: спав, тихо дихаючи, й не бачив, як дивиться на нього щасливими очима кохана жінка.

Вони йшли години дві гущавиною та болотами, й нарешті Муха вивів їх до не широкої, але довгої і рівної лісової галявини.

Харитон зупинився і аж присвиснув од задоволення. Потім ходив по галявині, вимірюючи її кроками, щось сказав радистові, й вони засміялися вдоволено, як люди, котрі нарешті знайшли те, що довго шукали.

Юрко сидів на траві, поклавши на коліна автомат, і дивився, як сонце торкається верхівок сосен та ялин. Навпроти нього з протилежної частини галявини росла сигла – агенти постояли, тицяючи в неї пальцями, і Юрко збагнув, що сигла стала для них добрим орієнтиром.

А не все одно, подумав, хіба мало в лісі подібних галявин? Он зраділи, наче знайшли щось надзвичайне, унікальне, й треба було теліпатися сюди мало не дві години, коли й біля схрону галявин вистачає.

Хто-хто, а Муха й мірошник їх знають…

Скруха допікала Юркові вже два дні: з того часу, як дізнався, що Харитон з помічником – німецькі агенти. Псував настрій йому й сам Харитон – лобань з сорокатим обличчям і маленькими хитрими очицями.

Юркові чомусь весь час здавалося, що Харитон стежить за ним, принаймні кілька разів ловив на собі його вивчаючий погляд і від цього погляду ставало ніяково й тривожно, як дитині, що прошпетилася.

Ось і зараз Харитоп підійшов до нього, зупинився, розставивши ноги в міцних чоботах, подивився пильно й запитав:

– Ну, що думаєш?

Юрко думав, що йому глибоко огидний цей перевертень з погонами радянського офіцера й навіть орденами на грудях, але тільки знизав невизначено плечима: мовляв, чого йому думати, коли існує начальство, – він людина мала і йому'взагалі не належить думати…

Мабуть, Харитонові сподобалася саме ця Юркова невизначеність, бо мовив, підморгнувши:

– Тепер, хлопче, вже скоро… Хочеш туди? – помахав рукою на сиглу, за якою сідало сонце.

– Куди саме?

– На кудишню гору… – голосно й нахабно засміявся Харитон, дуже задоволений своїм жартом. – Ти, хлопче, мені подобаєшся, і, може, я тебе заберу.

Цього тільки йому бракувало – потрапити на німецьку службу, подумав Юрко з відразою, але нараз усвідомив, що вже, власне, служить, – хоче цього чи ні, а вже допомагає гітлерівським агентам 3 робить це цілком свідомо. Адже знає, хто такі Харитон з Михайлом – шпигуни й диверсанти, а зараз вони, мабуть, шукають майданчик для посадки ліїака, точніше, вже знайшли, бо он як усміхаються.

Підійшли Муха з Михайлом, і Харитон наказав:

– Ви, пане сотнику, повертайтеся з Михайлом до схрону, а я з хлопцем підскочу до села.

– Це для чого ж? – не збагнув Михайло. – Мірошник удень поїхав до міста й повернеться завтра.

Муха зневажливо поплескав його по плечі.

– Я б на твоєму місці був догадливішим…

– Мірошничиха? – чомусь аж зрадів Михайло. – Ти про неї? Про Зіну?

– Коли пана Семенюка нема…

– Можна й побавитися… – додав радист. – Шкода, я б також не відмовився.

– Годі, – обірвав Харитон суворо. – У мене в Квасові справи.

Але ніхто йому не повірив, навіть Юрко, проте до хлопця ніхто й не звертався, буцім він був порожнім місцем, хлопчиськом, з котрим не слід рахуватися. Отже, із злістю подумав Юрко, до чого він докотився: попихач, який прикриватиме брудні справи клятого диверсанта. Але нічого не сказав і поплентався за Харитоном, як побитий собака.

Село облягалося рано, надто тепер, коли гас привозили рідко, а від сліпаків люди вже відвикли: Квасів світився поодинокими вогниками, і Харитон, постоявши трохи на узліссі, посунув до села через леваду. Він ішов тихо і обережно, вибираючи низини, де лежали смуги вечірнього туману, але не дуже крився, та й зрештою мав справні документи, а чого й від кого критися старшому лейтенантові Червоної Армії?

У Семенюка гас був і вікна світилися.

Харитон постукав вимогливо й голосно, і Зіна відчинила йому, не вагаючись. Можливо, чекала на когось іншого, однак зовсім не збентежилась, побачивши нечеканого гостя, і з готовністю пропустила його до хати.