Трампус захитав головою:

— Взяти під варту і заарештувати — це різні речі.

Соумар вибухнув:

— Слухайте, як це все розуміти? Ви що, збираєтесь обмежити мою особисту волю? А є у вас на це право? Нема! Чи, може, є?

— Нема. І попри все я мушу взяти вас під варту.

Соумар аж захлинався від люті:

— Я про себе не надто високої думки, приятелю, але певен, що директор клініки, а також цього санаторію міг би вам за цю витівку добряче нагріти чуба.

— Абсолютно справедливо, — погодився Трампус. — Однак послухайте, професоре, я вам розкажу, чому так роблю. Мабуть, годину тому Клубічко надіслав телеграму з наказом стежити за вами, а щойно надіслав другу. Як я можу стежити за вами у клініці?

Соумар здивувався й сказав тільки:

— Але ж…

— Клубічко, — вів далі Трампус, — ніколи не був панікером, і якщо він двічі нагадав мені, аби я охороняв вас, то в нього є на це підстави і, мабуть, серйозні. Ось у чому суть справи. Можливо, мені слід було поїхати по вас у клініку, проте я мушу тут стерегти пані Салачову. Що я мав робити? Просто не придумав нічого ліпшого, як виманити вас із тих клінічних джунглів.

Соумар трохи заспокоївся.

— Хоч Клубічків інтерес до моєї нікчемної особи мене дуже тішить, — відповів він голосом, у якому ще бриніла злість, — але, на мій погляд, він, безумовно, перебільшений. Я не думаю, щоб мені загрожувала небезпека, не уявляю, чому і від кого. Знаєте що? Замовимо «блискавкою» Брно і спитаємо Клубічка.

— Його там нема, — відказав розпачливо Трампус,

— То де ж він?

Трампус схопився за голову:

— Коли б я знав. Просто зник.

— Ну й ускочив я в халепу, — пробурмотів Соумар.

А за хвилю додав — А втім, спосіб, у який ви хочете виконати його наказ, нездійсненний. Припустімо, сьогодні мене у клініці заступлять помічники, а що робити з іншими хворими, яких, до речі, в місті багато? Асистентів послати до них я не можу, бо вони не сміють виходити з клініки. До речі, серед них і пані Направілова, дружина вашого начальника з міністерства внутрішніх справ, і хвороба її серйозна. Та й тут, — додав, розпалюючись знов, — у санаторії маю праці по зав'язку. Жодного вільного ліжка. Може, думаєте ходити за мною назирці, як вірний сенбернар?

— Ніхто вам не заборонятиме їхати до хворих, — нерішуче проказав Трампус, — тільки в супроводі моїх людей; ви вже, будь ласка, стерпіть. У санаторії за вами ходитиму я чи хтось інший. Дасте нам білий халат, та й усе.

— Ви справді збожеволіли, — сердито мовив Соумар. — Чоловіче, я охоче послухався б вас, якби бачив у цьому хоч краплю глузду, але все, що ви мені сказали, — нісенітниця, нісенітниця. Ніхто проти мене не замишляв і не замишляє нічого злого. Я вам заявляю, що під вашим наглядом до хворих не поїду і не ворухну пальцем, поки не матиму повної волі. Так, — додав злорадно, — або ви повернете мені повну волю і я поїду до пані Направілової, або ж, якщо наполягатимете на своєму, змушений буду, на превеликий жаль, повідомити кого треба, що ви перешкоджаєте мені виконувати лікарський обов'язок.

— Професоре!

— Будь ласка, — відрубав Соумар, — не вдавайтеся до зворушливого тону, це марно. Ви чули моє останнє слово.

Перш ніж Трампус устиг щось на це відповісти, у двері хтось рішуче постукав. Трампус запитально дивився на Соумара.

— Ну, добре, впустіть, — сказав глузливо Соумар. — Ви ж біля мене, то, мабуть, зі мною нічого не станеться.

— Заходьте! — гукнув Трампус.

На превеликий подив, у дверях з'явилась пані Трекова. Трампус хвилю дивився на жінку, як на привид, не вірячи своїм очам, а коли отямився, напав на неї:

— Пані Трекова! Це справді ви?

— А хто б іще? — потвердила економка. — Моє шануваннячко!

— Але, пані Трекова, заради всіх святих, що ви тут робите? Чому ви не на віллі?

— Чому я не на віллі? — войовничо відрізала Трекова. — З двох причин, пане. Перша та, що сюди мене покликала мадам. А друга? Скажу й другу: адже я тільки слаба жінка. Боялася зостатися вдома сама. Не дивіться на мене так, справді боялася. Може, пане, ви запросите мене сісти?

Трампус приголомшено дивився па неї.

— Мені не причулося? Хто вас сюди покликав?

— Сідайте, пані Трекова, — люб'язно запросив Соумар. — Хоч я не впевнений, чи сміє в'язень пропонувати крісло.

— Дякую, пане професор, ви вельми люб'язні.— І, звертаючись до Трампуса: — Я вже вам сказала, пане. Мадам. Хоч і не особисто, а через канцелярію санаторію. — Пані Трекова обернулася до Соумара і розповідала далі:—Так, мені подзвонили й сказали: тут є для вас записка від мадам: «Люба пані Трекова, мені вже краще, я прошу вас негайно приїхати до мене». — Обернулася до Трампуса, войовничо скінчила: — Гадаю, пане, що якби ви отримали такий ясний наказ, то теж би послухались.

— На бога! — вигукнув Трампус. — Пані Салачова не могла вас покликати!

— Чом не могла? — спитала Трекова недбало.

— Бо вона досі міцно спить.

Трекова витріщила на нього очі, а тоді благально подивилася на Соумара. Той стенув плечима й набрав по внутрішньому телефону якийсь номер. Запала глибока тиша. Відтак почувся голос:

— Це ви, пані Гейдова? Говорить Соумар. Скажіть, будь ласка, лікарня просила ось тепер, опівдні, квартиру пані Салачової? Ні? Ви знаєте це цілком певно? Так, дякую… — Повісив трубку і звернувся до Трекової: — Мені дуже шкода, пані, але хтось пожартував. До лікарні вас нині не кликали.