— Ого! — мимоволі вихопилось у Павла.

Він присів навпочіпки, щоб покраще роздивитися цей життєлюбний кущик. І заціпенів. Він тільки зараз помітив, що дівчина боса.

Павло ковтнув слину і насилу відірвав погляд від її вимазаних сажею, із прилиплими до них грудочками вологої землі, ступнів ніг. Він ніби заново побачив її. Звичайна, земна дівчина, трошки кирпата, з важкими темно-рудими косами. Її довге червоне плаття, схоже на хітон, дивно фосфоресціювало. А на плечі було накинуто його доху— він упізнав її, незважаючи на розірвану полу та величезні підпалини.

— Хто… Хто ти?..

— Хто? — здивувалась вона. — Квіта. Я тут живу.

— …тут живу… — Павло сів. “А так, де ж іще? Не прилетіла ж вона зі мною”, — якось в’яло подумав він.

— Холодно, — зіщулилась дівчина. — Зроби що-небудь, ти ж бо Сажин…

Сажин, Сажин… Чому вона так виділяє його прізвище? Він зустрівся з її поглядом і встав. Певна річ, треба щось робити.

На його подив, незважаючи на те, що астробот розбився вщент, серед уламків було розкидано величезну кількість пластикових коробок і туб зі свіжою їжею, розплющених, закіптявлених, подертих, проте траплялися й цілі — з того продовольства, що він віз на базу (продукція польових синтезаторів не така вже велика радість для людей на чужій планеті, а власних оранжерей тут поки що не було), — а також різний мотлох із вантажного відсіку. Мабуть, з таким запасом тут можна було спокійнісінько зимувати, коли б зима на Сніговій Королеві не тривала вісімдесят років. Павло взяв навздогад дві туби, начебто із соком, потім йому на очі потрапив светр, без рукава, з великою, завбільшки з кулак, діркою, пропаленою на спині. Він загорнув туби в светр, підхопив каністру і повернувся назад. Коли підходив до дівчини, одна з туб вислизнула крізь дірку в светрі.

— Ой! — вигукнула дівчина й підхопила її над самісіньким кущиком. — Навіщо ти так… — мовила докірливо.

Павло промовчав. Він скинув із себе куртку, котім стягнув через голову свій светр і поклав їй на коліна.

— Одягайся, — сказав він і почав одягати светр без рукава.

Дівчина пирснула. Що ж, збоку це, мабуть, смішно, хоча й до біса холодно. Він знову вдягнув куртку, застебнувся, потім сів на землю й почав роззуватися.

— А взуття ми поділимо, — сказав він. — Тобі — унти, а мені— вовняні шкарпетки… Ти чому не вдягаєшся?

Дівчина сумно похитала головою.

— Мені не можна. Та я й не зігріюсь так. І не роззувайся. Взуватись мені теж не можна. Хіба що трохи зігріти ноги. — Вона обгорнула ноги светром Павла.

Павло мовчки поставив унти поряд з нею і почав споруджувати із уламків внутрішньої обшивки бота щось схоже на: вогнище.

— Взуйся, — несміливо запропонувала Квіта, але він навіть не повернув голови до неї.

Сажин хлюпнув у вогнище спирту й підпалив його, — єдине, що могло ще тут горіти. Потім відкрив одну з туб із соком і простягнув її дівчині. Вона відковтнула один раз, слабко всміхнулася й повернула тубу назад:

— Спасибі…

— Пий. Чого-чого, а цього добра нам вистачить.

— Ні, — похитала вона головою, — мені чомусь не хочеться.

Павло допив сік і налив у тубу з каністри.

— Випий, — запропонував. — Це добре зігріває.

Дівчина обережно понюхала, занурила в спирт мізинець і здригнулась.

— Хіба це можна пити? — мовила злякано.

— Навіть треба, — підбадьорив її Павло. — Пий.

— Ні, — рішуче сказала дівчина і хотіла було вихлюпнути спирт на землю, та Павло спіймав її руку і перехилив у себе спирт.

— Ой! — злякано вигукнула Квіта.

Спирт умить розтікся по підборіддю, висушуючи шкіру. Павло втерся і, швидко відкривши другу тубу із соком, зробив кілька ковтків.

— Ось так, — сказав він і простягнув до вогню ноги, які вже встигли замерзнути.

— Ні, — знову тихо повторила Квіта і сіла зручніше.

Кілька хвилин вони мовчали, потім вона несміливо запропонувала:

— Слухай-но, тобі ж холодно! Залазь до мені під доху, місця вистачить, та й тепліше удвох…

Павло не примусив себе вмовляти, заліз під доху і обійняв дівчину за плечі.

— Нічого, — намагався підбадьорити її, — найбільше через два дні нас знайдуть, і вже тоді на станції ми зігріємося по-справжньому.

Дівчина лише похитала головою.

Так вони й зустріли ранок. Маленьке сонце вистрибнуло з-за обрію і почало швидко підніматися по небосхилу. Але й воно не принесло дівчині радості. Спочатку вона стрепенулась, та відразу ж і знітилася.

— Зима, — зітхнула.

І тут Павло помітив, що пуп’янок квітки розкрився й тягнеться до сонця червоними пелюстками.

— Поглянь-но! А квіточка твоя розквітла!

Дівчина всміхнулась і обережно погладила квітку.

— Радість ти моя, — тихо сказала. — Помилились ми з тобою. Навіщо так рано прокинулись?

Сажин лише тепер почав дещо розуміти.

Разом із сонцем піднявся вітер. Він загасив імпровізоване вогнище і вмить виморозив землю в ямі, покривши її тонкою кіркою криги.

— Ну от і все, — вимовила дівчина холодними неслухняними губами. — Скоро тут усе замете…

Павло щільніше загорнув доху і міцно обійняв дівчину; вона зовсім, задубіла.