— Так… — Шеланов затнувся, — але… мені нічим стріляти…

— Що значить — нічим? — сторопів Нордвік.

— У катапульті немає робочої речовини.

— А той астероїд, котрий ви щойно притягли?!

— Навіть якби він зміг поміститись у катапульту, мені його нічим туди заштовхати! — зітхнув Шеланов.

Вперше я побачив Нордвіка розгубленим. На станції нашій було всього два боти. Та один, із Банконі, зараз невідомо де дрейфував зі спаленим двигуном, а другий був тут. Неприємний холодок пробіг по моїй спині. Схоже було, що захоплені погляди дівчат можуть ніколи вже не торкнутися моїх шевронів. Які лишень дурниці не лізуть у голову!

Але Нордвік швидко отямився. Чи то в нього був у запасі ще один варіант, чи то голова його в цій ситуації працювала швидко і чітко, як комп’ютер?..

— Тоді не заважай, — жорстко сказав він Шеланову і вимкнув зовнішній зв’язок.

Повернувся до капітана “Градієнта”, пильно поглянув на нього.

— Отже, так, синку, — тихо мовив він. — Із зачіскою тобі доведеться розпрощатися… Запустиш двигуни ти. Сподіваюсь, не забув, що таке пряме нейрокерування?

Чеслав Шеман зіщулився.

— Ні… — прошепотів він.

— Що значить — ні? Не забув чи зачіски шкода?

Нордвік глянув на таймер. Я теж. Лишалося тринадцять хвилин.

— Я не зможу…

— Не зможу? — очі Нордвіка звузилися. — Ану, марш у душову!

— Я не зможу… — забелькотів Чеслав Шеман. — Коли ми в інституті складали заліки з нейрокерування, я насилу вкладався в три хвилини…

Нордвік аж підскочив.

— Дідько б тебе взяв! — вилаявся він і, різко повернувшись до пульта, увімкнув селектор внутрішнього зв’язку.

— Увага по всьому кораблю! — Нордвік намагався говорити спокійно. — Прошу пасажирів, які мають права пілотів, відгукнутися. На відгук — одна хвилина. Повторюю: одна хвилина.

Секунд через п’ятнадцять пролунав чийсь голос:

— Мікробіолог Бахташ Тарма. Двісті шоста каюта. Маю аматорські права…

— Дякую, не треба. Прошу відгукуватись пілотів не нижче першого класу.

Хвилина минула в напруженому чеканні. Більше відгуки не надходили. Нордвік почекав ще зайвих десять секунд і повернувся до Чеслава. На обличчі Нордвіка була суміш люті й страждання;

— Тоді… — прохрипів він, — на боті підеш ти. Твоє завдання — за моїм наказом… спрямувати бот… у супермасу…

Я похолов. Так ось який другий варіант був у Нордвіка!

Чеслав Шеман зблід ще більше.

— Ні… — він злякано захитав головою. — Я не зможу…

— Зможеш. Більше це зробити нікому.

Шеман продовжував хитати головою. А я стояв і з жахом спостерігав, як один умовляє іншого піти на смерть.

— Треба, синку, треба… Я сам би пішов, але ніхто не зможе тоді вивести лайнер. А послати туди цього мікробіолога…

Чеслав Шеман ще сильніше захитав головою. Здавалось, він ось-ось заплаче. Але обличчя Нордвіка зробилося суворим, і він твердо мовив:

— У такому разі, як старший за званням, наказую: сісти в бот і спрямувати його в супермасу. Виконуйте наказ!

І тут я не витримав.

— Та яке ти маєш право наказувати! — крикнув я в обличчя Нордвіку. — Посилати людину…

Закінчити я не встиг. Нордвік раптом ударив мене, ударив страшно, сильно — в нього була опора в невагомості на магнітні підошви.

Коли я отямився, Чеслава Шемана в рубці вже не було. Я висів під стелею, ліва половина обличчя заніміла, “наче її облили анестезином, бачити міг лише правим оком. У рубці світилися майже всі екрани: на одному, закриваючи мало не всю його площу, темніла “зіниця” супермаси; на другому рельєфно вимальовувався бот, що вже відшвартувався від лайнера; на третьому — обличчя Чеслава Шемана в рубці “мухолова”, на четвертому вздовж корпусу лайнера повільно переміщався рухомий відсік, займаючи позицію навпроти “зіниці” супермаси. На таймері горів час: п’ять хвилин сорок вісім секунд. А з крісла пілота виглядала поголена голова Нордвіка, геть уся обтикана присосками білястих шнурів, що вели всередину відкритого комп’ютера.

— Негідник! — прохрипів я, ледь ворушачи розбитими губами.

— Не заважай, — спокійно, навіть не глянувши в мій бік, проказав Нордвік. — Якщо ми зараз почнемо бійку, лайнер увійде в супермасу. А тут вісімсот двадцять три людини, не рахуючи нас.

Я заскреготів було зубами від безсилої люті, та відразу ж ухопився за щелепу. Як він мене…

Тим часом на одному з екранів рухомий відсік лайнера завмер навпроти “зіниці” супермаси.

— Увага! — оголосив Нордвік по селектору. — Всім; пасажирам приготуватись до появи штучної гравітації.

Він вимкнув селектор. Залишалося менше чотирьох хвилин.

— Пора, синку, — тихо сказав він Чеславу Шеману.

— Прощайте… — прошепотів Шеман і скривився як дитина від незаслуженої образи.

Екран погас — видно, він вимкнув його, бо не хотів, щоб побачили його слабкість.

— Передайте мамі…

І все. Може, він відключив і зв’язок, а може, спазм здушив йому горло. Мені чомусь здалося, що зараз по його обличчю течуть сльози.

“Мухолов” зірвався з місця й зник у супермасі. Можливо, тому, що не було ні вибуху, ні спалаху, це не видалося страшним. Але мені хотілося кричати.