— У чому річ? — здивувався я.

— Він ще запитує! Майко, на котру ми домовлялися?

Майка неохоче підвелася і, ступила, нам назустріч.

— На одинадцяту.

— Чуєш? — перша тицьнула мене пальцем у живіт. — Навіть не питаю, де ти нічку ночував!

Я вже не сумнівався, що це знайомі чоловіка, подобу якого за чиїмось умислом мені довелося прибрати. Вирішив не розкриватися.

— Там! — непевно показав я на околицю містечка.

— Знаємо, — втрутилася друга, насмішкувато позираючи на мій піджак. — В Ірки? Кітель Михайла, хіба ні?

— Звідки ти знаєш? — вдавано образився я.

— Гаразд, годі, — обірвала перша, — Вирішили їхати, отже їдемо. Через нього два катери пропустили. Ходімо швидше.

Дівчата, взявши мене обіруч, про щось весело щебетали. Я обережно відмовчувався, зрозумівши лише одне: їхній від’їзд був погоджений з моїм. І речі цих безтурботних курортних пташечок теж зберігалися на тому березі затоки у камері схову. Катер розвернувся, і я, прощально шукаючи очима сіро-голубу споруду “Ілюзіону”, ще встиг розгледіти дві чи три постаті, що маячіли біля неї. Це здалося дивним, адже “Ілюзіон” зараз — порожня халупа, залишена на зиму напризволяще.

Катер гойднуло, і Рита, смаглявка з виразно окресленими, азіатськими рисами обличчя, поклала голову мені на плече. Судячи з усього, мій “альтер его” був з, нею у досить близьких стосунках. Майка, повновида блондинка з карими очима, котру літня засмага так і не зачепила, безжурно вдивлялась удалечінь. Навпроти, через прохід, сидів джентльменського виду сивуватий чоловік й іронічно позирав на нас крізь скельця окулярів.

З розмови з дівчатами я майже нічого не вивідав. Напевне, це було банальне скороминуче курортне знайомство, яке не полишає ніякого сліду, хіба що випадкові імена, телефони, адреси у записнику. Мабуть, Глінка був неабияким зальотником. Це я втямив з реакції дівчат на мою незвичну для них поведінку.

— Дивись на нього — як у воду опущений!

Джентльмен навпроти знову іронічно блиснув окулярами. Щось у ньому мене насторожувало. Безперечно, лого я бачу вперше. Може, і він був в “Ілюзіоні”. А може, й, ні. Моя підозріливість була зрозумілою. Я намагався проаналізувати, що ж зі мною трапилось і як це назвати. Придумував найнеймовірніші версії: трансплантація особистості (неповна), пересадка душ з часово-просторовими спотвореннями місцевого характеру, персонокрадство. Останнє видалося мені особливо ефектним, і я почав мстиво придумувати можливі покарання персонокрадіям, поки не схаменувся: навряд чи у юридичній практиці був прецедент моєму випадку.

Так чи інакше, але я перебував у тілесній оболонці незнайомого хлопця, мучився невідомістю і чужими рефлексами. Раптом нестерпно захотілося курити.

Джентльмен, певне, помітив це з моїх мимовільних рухів, бо запросив сісти біля нього. Берег уже наближався, до порту лишалося хвилин десять ходу.

— Що, від’їжджаєте? — Він пильно глянув мені у вічі.

частуючи сигаретою.

— Так, пора.

— Що ж, тоді ласкаво просимо до нас через рік. Зупинитесь у Франі, як завше?

Точно, він мене знає.

Співрозмовник несподівано взяв мене за плече і почав щось нащупувати. Я скривився.

— Що, досі болить?

— Аз якої біди йому боліти?

— Після вивиху минуло десь місяць з гаком, чи не так? Я ж тоді вам руку вправляв. Ви що, забули? — Він змовницьки підморгнув і засміявся.

Отже, цей, очевидно, лікар, знає мене давно. Варто спробувати дещо у нього випитати.

— Лікарю, тут зі мною скоїлся щось дивне. Вам не доводилося бувати в літньому кінотеатрі… “Ілюзіон”?

— Ні, а що? Тут на кожному кроці — то кіно, то танці. Він, певне, чекав від мене веселенької розповіді.

— Там, лікарю, — провадив я далі, дивлячись йому у вічі, — відбуваються жахливі речі. Там підміняють людей, безкарно тасують ними у просторі й часі.

У лікаря повільно згасала усмішка. Тепер він дивився на мене з іншим, як мені здалося, професійним інтересом.

— …Одружитися вам треба… Негоже кращі літа розмінювати на тимчасові знайомства, — кивнув він у бік дівчат.

Лікар, напевне, сприйняв мою розповідь за химерну маячню гульвіси, котрий трішки звихнувся на своїх походеньках.

Катер причалив. Подали трап. Лікар підвівся, зняв плаща зі спинки. Ще раз турботливо помацав моє плече.

— Так не годиться. Не личить вам, — наголосив на слові “вам”, — вдавати з себе того, ким ви насправді не є. Подумайте над цим.

Він прощально підняв капелюха і статечно рушив до трапа. Я спантеличено дивився йому вслід.

Майка і Рита знову ескортували мене по набережній. Біля входу до парку я ще раз побачив лікаря. Коли ми порівнялися, він ледь помітно змахнув ціпком, промовисто глянув на мене і щез за колонами входу.