Він був порожній! Другий теж… третій… Що за дива?

Я кашлянув, і звук кашлю лунко відбили фанерні стіни. Раптом на мене накотила хвиля жаху. Тремтячою рукою вийняв запальничку. Тьмяний вогник освітив порожні ряди. Жодної живої душі, а біля ніг купка чи то зіжмаканого паперу, чи то сухого листя.

— Олено! — глухо погукав я.

Збоку на стіні помітив вимикач. Клацнув — люмінісцентне світло, замиготівши під стелею, залило приміщення з давно невиметеним сміттям. Таке враження, що принаймні місяць тут не ступала людська нога…

Студений вітер пронизував наскрізь. Я вибіг на білу від місячного сяйва асфальтову доріжку, що вела до кемпінгу, де в одному з невеличких дощатих будиночків ми оселились. Я не пам’ятав повороту, не пам’ятав також великої циліндричної башти, але каштановий гай, за яким мають бути… Добіг до дерев і побачив, що це не каштани, а акації, густі, високі, які бувають лише на півдні.

Чортівня якась. Спершу проґавив кінець сеансу, тепер заблукав. І це на третій день відпустки, у досить уже знайомому місці! А тут взагалі немає ніякого житла. Вдалині на узвишші помітив поодинокі вогники. Зовсім збитий з пантелику, я попрямував до них.

Крізь зашторені шибки веранди просочувалося світло. За вікнами хтось рухався, було чути, як бряжчав посуд. Піднявшись на ґанок, я натиснув кнопку дзвінка. Фіранка відсунулась — мене розглядали.

— Чого вам? — озвався жіночий голос.

Я пояснив якомога переконливіше.

— Тут немає такого кемпінгу.

Жінка прочинила двері, завбачливо залишивши їх на ланцюжку.

— Як то немає? “Прибій”, у нас путівки на весь липень.

— Липень? Зараз уже кінець вересня.

Кінець вересня? Може, у мене була летаргія? Жінка підозріливо дивилася на мене — посинілого на холоднотму вітрі, в легенькій безрукавці, у білих літніх штанях і пляжних капцях на босу ногу.

— А як пройти в міліцію?

— Прямо вулицею, потім повернете праворуч. У них там вивіска горить. — На мить завагавшись, вона додала: — Ніч надворі — застудитесь. Хочете, я дам вам старий чоловіків піджак? — Вона зникла і через якусь хвилю простягла мені піджак: — Повернете, коли знайдете свій кемпінг.

Це вже було сказано з неприхованою іронією.

— Послухайте…

Але жінка вже зачинила двері і знову загриміла посудом.

На вулиці я ляснув себе по задній кишені. Ага, документи й гроші при мені. А тепер швидше знайти міліцію. Повинні ж там відповісти: чому “Ілюзіон”, чому кінець вересня, де дівся кемпінг, де Олена й, нарешті, що коїться зі мною? Про останнє я подумав з якоюсь саркастичною цікавістю.

Сухорлявий лейтенант слухав, не одриваючись від кросворда. Підвів голову лише тоді, коли я закінчив.

— Документи є?

Я поліз по гаманця і тут помітив, що штани мої не білі, а світло-сірі в смужку, тобто наче й не мої. Лейтенант очікувально дивився на мене, і я бачив, що він не вірить жодному моєму слову. Гамуючи істеричний смішок, я розповів йому ще про жінку, яка змилосердилась і дала мені цей піджак. Він переводив погляд то на паспорт, то на мене, а потім, не підводячись із стільця, відчинив двері у себе за спиною.

— Рєзник! Годі спати, робота прийшла.

У дверях з’явився заспаний парубійко-сержант.

— Помісти громадянина поки що. Треба розібратися.

— Мене? За віщо? Я ж вам усе пояснив, показав документи!

— Це не ваші документи.

Сержант, оцінивши ситуацію, зачинив вхідні двері.

— Як… не мої?

Втім, це мене майже не здивувало. Цієї миті я був уже певен — це він. Це ного номер. Я не знаю, як в і н його виконує, але це його фокуси. Той, із Тюріна.

Коли лейтенант підсунув дзеркальце, з якого на мене дивився абсолютно незнайомий тридцятирічний блондин з невеличким шрамом під оком і з розкішною шевелюрою, я так розвеселився, що міліціонери довго не могли мене заспокоїти, відпоюючи водою. Нарешті вони поклали мене на голий тапчан у сусідній кімнаті, де я, знесилений, нарешті заснув.

Містечко називалось Актуба. Його вузенькі вулички з одноповерховими будиночками косо спускалися до спокійного, осіннього моря.

Я прямував саме туди. Злість, подив і відчай, що охопили мене після метаморфози в “Ілюзіоні”, поступилися місцем байдужості до власної долі. У чужому гаманці, який я відкривав не без гидливості, окрім документів на ім’я невідомого мені Глінки, було ще кілька зіжмаканих десяток і п’ятірок, квитанція камери схову, рахунки за міжміські телефонні розмови, записник, рясно всіяний номерами телефонів. Поряд з номером найчастіше було вписане жіноче ім’я. Скажімо, так: “32-28-17 — Віка. Іваново”. Або ще простіше: 54-819 — Райка”. Чоловічі прізвища супроводжувалися ініціалами. Декілька номерів буде з мого міста.

З міліції його відпустили, резонно подумавши, мабуть, що злочинець сам до них не піде, а диваки на зразок такого, як я нехай, мовляв, самі дають собі раду.

Я побачив, як до причалу швартується невеличкий катер, і наліг на ноги, Поблизу в невеличкому відкритому кафе за одним із порожніх столиків нудьгували двійко дівчат. Вгледівши мене, одна з них рвучко підвелась і пішла назустріч. Нічого не розуміючи, я ступив крок убік, щоб дати їй дорогу, але вона схопила мене за пояс і роздратовано смикнула до себе.