Як могла людина, котру звали Коперником, повести корабель у небезпечні похмурі простори? Для чого? Істотам із Сонячної системи потрібні нові місця для поселення?

Ні, не в цьому річ. Точніше не тільки в цьому. Планети для поселення можна було знайти і ближче. Навіщо шукати смертельної небезпеки, магнітних і гравітаційних пасток, метеоритних шквалів, жорстких випромінювань? А була ж небезпека й страшніша — та, яку несли в собі і в своєму кораблі. Ця небезпека була в самій конструкції механізмів, у будові їхнього тіла, в незахищеності, в роботі і взаємодії організмів, у спілкуванні з середовищем. Чому вони ризикували, кинувши свої домівки? В ім’я чого? Невже заради пізнання? Але ж пізнання потрібне для життя, істоті треба знати, як краще рухатися, знаходити їжу, ховатися від небезпеки. Для цього природа дала людині мозок — обчислювальну машину, здатну розрахувати, як знайти схованку, їжу. Зайві знання ніякій істоті не потрібні. Природа визначила своїм дітям певну роль: їжте і плодіться. Поїдайте одне одного, і нехай переможе дужчий. А що буде потім, до чого приведе природний відбір, тобі, людино, не треба знати. Тобі цього не збагнути. Це — табу. І крапка.

Куди ж ти лізеш, божевільний? Адже тобі це вже траплялось, у тебе вже є гіркий досвід. Пізнання в ім’я пізнання? Може, тобі хочеться дізнатись і про те, що криється за табу? На цім шляху ти знайдеш тільки муку й невдоволеність, сум і самотність.

Золотий вік уже був — вік звався ще печерним. Не треба було тобі на світанку цивілізації виходити з печери. Яскраве світло засліпило тебе й створило марево. Вернися знову в печеру, назви її затишним гніздечком чи як там собі захочеш, але тільки скоріше вернися! В цьому твій порятунок і твоє щастя. Створи там усе, щоб якнайкраще виконати те, що визначила тобі природа. Створи в печері комфорт, принеси туди якнайбільше їжі. І не виходь на світло. Воно для тебе небезпечне. Воно отруїть твій розум, наповнивши його нездійсненними мріями. Ти полетиш за ілюзіями і не помітиш прірви на своїй дорозі.

А як гарно було жити в печері…

Петро заплющив очі. В синьому тумані виник довгий стіл, заставлений пляшками й тарілками. Там лежали запаковані в хрускітливу шкірочку курчата і свіжі шашлики. Там горіли помідори й мінилися сині сливи та персики, вкриті легеньким пушком.

Там були цукерки з шоколадною, ромовою, лікерною, горіховою начинкою, цукерки із желе, із суміші цукрової пудри й різних плодів, цукерки — фігурки людей і тварин: солодкі ведмеді й слони, жирафи й вовки, хлопчаки в коротеньких штанцях і дівчатка з м’ячами. А далі на металевих тацях сиділи, розставивши крила, смажені гуси й качки, вкриті краплями янтарного жиру.

Безшумно працювали кондиціонери, створюючи в кімнаті то запах ковилового степу, то озонове повітря передгроззя.

Чекали на гостей відкидні крісла, що набирали форми тіла.

Стривай! Так це ж усе є й тут! Петро торкнувся ліктем заглиблення для ліктя, ногою — для ноги. Йому було так гарно, як ніколи. І він не відсмикнув ніг, коли до них доторкнулися холодні слизькі щупальця ліан. Він знав: так треба, йому не доведеться шукати їжу й воду — його нагодують і напоять через ці зелені артерії.

Тільки-но щупальці торкнулися ніг, Петро тієї ж миті відчув у роті смак прекрасних страв, які знав, і нових, ще смачніших та приємніших. Він подумав, що, власне, ніколи не знав справжнього смаку страв і води, не міг уявити собі вершин насолоди. Справжній смак узнав тільки тут, у своєму ідеальному Домі.

Він відчув на плечах легкий дотик рук. Дотик був знайомий, звичний, але щось хвилювало його, як уперше. Його уста вимовили ім’я.

Вона знову була з ним — жива, із плоті й крові. І він знав, що вона не зрадить, не обдурить, не сваритиме через дрібниці. Він ошукав долю, яка вкрала її, ошукав свою непримиримість і її легковажність, що не поєдналися в спільному житті. Йому пощастило перехитрити всемогутній час і інстинкти — древню програму природи, записану тими символами, які не можна змити кислотами і вирубати сокирою.

“Невже, Доме, тобі вдалося перехитрити інстинкти? Наскільки ж усесильна твоя влада?” — запитав Петро й почув відповідь. Він не знав, хто відповідає йому — він сам чи Дім. Відповідь лунала в його мозку, і Петро вирішив, що відповідає сам собі: “Ну це не так уже й важко. Трошки більше чи трошки менше якоїсь речовини: ферменту, гормону, вітаміну — і твоя обчислювальна машина, вміщена в черепну коробку, починає шукати, як заповнити нестачу чи позбутися надмірності. Оскільки ти гомо сапієнс, то намагаєшся не признаватися собі, що саме командує твоєю думкою. Ти називаєш свої пошуки й мандри красивими словами, як от: “сум”, “ніжність”, — а про мікродози речовин, що штовхають тебе на пошук, кажеш: “Найсокровенніше”. І тобі здається, що ти перехитрив когось, а перехитрив ти тільки самого себе.

Але все-таки ти страшенно ускладнилася, людино. Ти створила над древньою програмою, записаною в тобі, стільки нових програм — психологічних, чисто людських, що іноді можеш заглушити першу — найстародавнішу і найміцнішу. Тоді ілюзії перетворюються в реальність, важливішу для тебе, ніж саме життя. А потім починаються важкі пошуки, для яких природа не визначала тебе, — пошуки Знань…”

Петро відчув, як у ньому протидіють дві сили — бунтівний дух Коперника, пробуджений спогадами, і щось спокійне, застояне, як болото, що заколихувало й засмоктувало водночас. Воно примушувало пригадувати й намагалося зберегти його від спогадів, поставити межу, греблю, але не знало, в якому місці це зробити. Його м’язи напружувались. Йому треба було негайно щось вчинити. Однак він не міг збагнути, що саме. Треба було кудись піти. Але куди?

“Заспокойся, дурненький, — зашепотів материн голос. — У тебе достатньо знань. Нащо тобі нові? Ти, зрештою, маєш ідеальний Дім. Цінуй його. Він більший, ніж ти. Він прийняв тебе як мозок. Замість твого попередника в цьому Домі…”

“Попередника? — подумав Петро. — Урав, якого я знищив?”

“Може, так, а може, й ні, — почувся голос. — У всякому разі ти цікавіший за нього. Твої спогади оригінальніші. А це для мене найголовніше. Відчуття зникають, коли вдовольняються потреби, а спогади лишаються назавжди в живій істоті. Це все, що вона придбала. Байдуже — коротким чи довгим було її життя. Важливі тільки спогади. В них — сенс життя. Якщо спогади варті чогось, я беру їх у свою скарбничку й зберігаю вічно”.