Таємниця жовтої валізи

Этот сборник — первая книга молодого писателя. В форме фантастического рассказа, иногда с элементами юмора и сатиры, нередко прибегая к историческим экскурсам, автор освещает вопросы, важные для наших современников, рисует работу ученых — физиков, математиков, биологов и др., показывает нелегкий, часто противоречивый путь научного поиска, разоблачает тех, кто пытается использовать научные изобретения в военных целях, во вред людям.

Ця збірка — перша книжка молодого письменника. У формі фантастичної розповіді, часом з елементами гумору і сатири, нерідко вдаючись до історичних екскурсів, автор висвітлює питання, важливі для наших сучасників, змальовує роботу вчених — фізиків, математиків, біологів та ін., показує нелегкий, часто суперечливий шлях наукового пошуку, викриває тих, хто намагається використати наукові винаходи у воєнних цілях, на шкоду людям.

Ракетна база “Меркурій” була найдосконаліша у своєму класі. Нічого схожого в історії збройних сил країни ще не було. Міністерство оборони дуже пишалося своїм дітищем і в той же час шкодувало, що не може відкрито похвалитись цим видатним успіхом військових і цивільних конструкторів. Бо ж саме міністерство видало циркуляр про найсуворіше дотримання таємниці щодо об’єкта.

Ніхто не знав, де розмістилася база. У крижаній пустелі поблизу знаменитих Бонанзи і Клондайку — колишнього раю авантурників і золотошукачів — чи десь у Скелястих горах, а може, в якійсь дружній країні.

Для цієї розповіді важливішим є те, що деякі службовці “Меркурія” мали інший погляд на доцільність таких баз. Однак начальство визнало стратегічне положення бази більш ніж ідеальним і не збиралося втрачати її.

Після останньої перевірки, коли командуванню було вказано на огріхи у навчанні особового складу, систему підготовки службовців реорганізували. Ще з більшою прискіпливістю почали добирати людей для служби на секретному об’єкті.

Мова йтиме про капітана Честера Уеста. Двадцяти восьми років, неодруженого. Зріст — шість з половиною футів, блондин. Служив у морській піхоті. На базі “Меркурій” виконував обов’язки чергового оператора станції наведення ракет стратегічного призначення.

Платили тут добре, однак служити повторний строк Честер не збирався. Постійно напружені нерви. Непевність у завтрашньому дні. Осоружні нагадування про червону загрозу! І навчання, навчання… З деякого часу він почав боятись за себе. Боявся зірватись і зробити так, як, приміром, лейтенант Джордж Бранц.

Лейтенант був його підлеглий. Під час чергової навчальної тривоги він збожеволів. Хай йому чорт! Зовсім молодий хлопець. Коли б не він, Честер Уест, коли б він вчасно не надбіг… Хто знає, чим би закінчилося те навчання. Лейтенант уже поклав палець на кнопку бойового пуску. Ще мить, і з стартових установок, націлених у напрямі потенціального противника, зірвалися б ядерні ракети…

Після того випадку Честер Уест отримав капітанські нашивки і подяку від самого міністра оборони. Того ж дня надійшла звістка, що лейтенант Бранц, перебуваючи в госпіталі, покінчив життя самогубством. Честер напився. Відтоді він робив це регулярно.

Чергування підходило до кінця. Честер нетерпляче позирав на годинник. Подумки він уже цмулив з химерно розмальованої бляшанки пиво “Фулл Лайт” — коли заступав на чергування, бачив, як солдати розвантажували транспортний літак з продуктами для офіцерського кафе.

Змінити його мав Девід Граймс. Його, колишнього астронавта, свого часу відчислили з Центру підготовки за участь у контрабанді героїну. З того часу — так принаймні твердив сам Девід — він став нудний і в’їдливий.

Честер зайнявся апаратурою. Треба було перевірити всі режими функціонування блоків. Граймс, як завжди, чіплятиметься до кожної дрібниці. Поки все було гаразд. Весело миготіли сигнальні лампочки, заколисуюче гуділи мотори…

І раптом почулося бридке завивання сирени. Капітан одірвав погляд від картосхеми й нерозуміюче втупився в датчик атомної тривоги. “Атомний напад” — спалахували червоним вогнем літери. Що це? Мінорні акорди чергового навчання? Але чому немає сигналу “навчальна”? Пекучі голки страшного здогаду вп’ялися в мозок. А коли ЦЕ правда? Намагався відігнати неймовірне припущення. ЦЬОГО НЕ МОГЛО БУТИ!

Вибух перервав його думки, боляче вдаривши по барабанних перетинках. Невідома сила підхопила капітана разом із стільцем і жбурнула на пластикову підлогу. Стеля здавалося, усім своїм громаддям придавила його…

Над поверженою, зганьбленою планетою вставав зоряний міраж. Ніби кадр за кадром, пропливали фантастичні картини мертвих міст, спаленої землі. Цивілізація, що знищила сама себе. Моторошно й потворно!

Вмить зникають звичні поняття і образи, змінюючись двовимірним світом видінь, похмурого трагізму приреченості.

Серед руїн блукають пласкі, мов фотографії, істоти. На почорнілих од вогню і кіптяви стінах чудом вцілілих будинків танцюють химерні тіні. Це все, що лишилося від тих, хто ще недавно гордо іменував себе гомо сапіенс. Ха! Гомо сапіенс? Гомо атомус! Го-мо а-то-мус!..

У розтоптаному людським безглуздям світі право на життя здобули химерно-потворні істоти із світу хворобливих марень. Гомо атомус! Вони шкірять свої зогнилі зуби і сміються. Сміються з нього — Честера Уеста, капітана військово-повітряних сил. Тепер уже колишнього капітана.

Вони відверто глузують — диявольський посміх блукає на їхніх жорстоких обличчях. Немов кажуть: “Невдовзі і ти будеш серед нас, Честере”.

Образи з напівмістичних картип Ієроніма Босха. [1] Ті ж страдницькі пози і гримаси. Ті ж кольори — чорний і червоний. Барви мук, смерті, крові і пітьми…