— Я хочу дитину… — прошепотіла Аніта, опускаючись на сіно. — Любий мій, єдиний…

Археолог, чоловік середніх років з обвітреним лицем і рідким волоссям на голові, зустрів Лаконтра і Туо з належною чемністю.

— Прошу, заходьте.

Передпокій завалений всякою всячиною. На підлозі попід стінами — якесь каміння, уламки потемнілого посуду, сірі побиті постаті не то якихось богів, не то казкових тварин; широке підвіконня теж заставлене примітивними виробами зі скла і ще якихось кольорових матеріалів; на стінах — черепи і роги тварин.

Туо ступав обережно, щоб нічого не зачепити, і на ходу поглядав на ці експонати.

— Дещо тут в стані обробки, — сказав господар, помітивши його зацікавлення, — а є й просто сувеніри, що нагадують про експедиції. Не встиг усього впорядкувати: недавно прибув.

В кабінеті висіли картини; великий робочий стіл завалений паперами та різним канцелярським начинням.

Лаконтр познайомив господаря з Туо, сказавши тільки, що “ось цей юнак цікавиться археологією і має оригінальні ідеї”. Господар привітно поглянув на Туо і запросив сідати. Йому цікаво послухати ентузіаста, дізнатися про ті “оригінальні ідеї”, бо тепер дуже рідко трапляється в їхній науці щось нове, свіже.

Розташувалися біля круглого столика поміж двома високими стрілчастими вікнами — археолог І Туо навпроти один одного, Лаконтр посередині.

— Ну що ж у вас цікавого, юначе? — Господар поклав руки на столика і зчепив пальці.

Туо не знав, з чого починати, і поглянув на Лаконтра, наче шукаючи поради.

— Я не фахівець, — обізвався Лаконтр, повернувши голову до археолога, — але те, що пропонує мій друг… надзвичайно цікаве.

— Що ж саме?

Туо поглянув у вікно — праворуч збігали дахи з червоної черепиці, ліворуч далину замикав пологий спуск гори, втиканий соснами.

— Я хотів би організувати розкопки в Сахарі, — сказав і перевів погляд на господаря. — 3 вашим авторитетом і… вашими зв’язками це, очевидно, можна б було зробити.

— Сахара дуже велика, — без усмішки промовив археолог. — Що саме ви маєте на увазі?

— Я гадаю, по всій Сахарі, на кожному кроці, можна знайти залишки високої культури. Але краще почати десь із центру…

Археолог підвівся, узяв згорнуту грубкою мапу і розстелив її на столику. Мапа була велика, її краї звисали майже до підлоги. Неначе з високості, Туо побачив перед собою величезну пустелю. Мапа всіяна позначками, на ній нанесено і пунктир караванних шляхів, і зелені цятки оаз, і руді кряжі.

— Ідеться не про ту високу культуру, яку ви, археологи, маєте на увазі, коли говорите про бронзовий чи залізний вік, — продовжував Туо. — Культура, похована в Сахарі, — набагато вища за сучасну цивілізацію…

Археолог кинув запитливий погляд, але нічого не сказав.

— Якщо ця гіпотеза… — почав Лаконтр, але Туо не дав йому докінчити.

— Зрозумійте, що це не гіпотеза, а цілком достовірні відомості! — підніс він голос. — Сахара — це майданчик, на якому було зведено Центрум — місто-суспільство, місто-державу…

— Нічогенький майданчик, — усміхнувся археолог, — три мільйони квадратних миль.

— Так і місто ж було нічогеньке — сягало до стратосфери, і жило в ньому кілька мільярдів людей. Важко припустити, що навіть після вибухів кваркових бомб там нічого не залишилось. Але припустімо, що так і сталося — температура, не менша, ніж та, що виникає в надрах зірок, за кілька секунд розплавила, злизала, випарувала грандіозну споруду, але ж кратера нема? Отже, те, що в глибині кори — залишилося. Бункер “Археоскрипт” безперечно вцілів…

— Пробачте… — підвівся археолог. — Може, ви поясните… Я вперше чую про місто… як ви сказали?

— Центрум.

— Троя, Біблос, Вавілон, Сідон, Баальбек — ці назви мені щось говорять. — А Центрум… Даруйте, ні в яких джерелах…

— Джерела є, навіть зображення і плани.

— Може, ви маєте на увазі легендарну Вавілонську вежу? Чимало художників малювали її, звичайно, з уяви…

— Я бачив репродукції, — вже тихіше заговорив Туо, — Вавілонська вежа — то дитяча забавка супроти Центрума… Хоча, як подумати, може, це — пам’ять про Центрум? Відгомін велетенської споруди, про яку наступні покоління пам’ятали, як про давній сон… Це імовірно. Бо на якому ж ґрунті з’явилась легенда про Вавілонську вежу, що сягала до неба? Тільки темні люди, не знаючи справжньої причини, акт руйнування приписали богові…

Туо розповів археологові про свою планету Філію, про знімки Центрума, які ще й досі зберігаються в тамтешньому музеї. І особливо детально — про Археоскрипт — своєрідний лист потомним поколінням людей…

Археолог слухав якось напружено, нервово. По всьому видно було, що він не вірить жодному слову Туо, але вдає, що це його цікавить.

Коли Туо замовк, господар побарабанив пальцями по мапі.

— Центрум… Центрум… А що ж, це цікаво… — зиркнув на Лаконтра і не договорив.

— …цікава вигадка? — докінчив за нього Туо, і археолог аж стрепенувся, бо це була його думка! Саме так він і подумав: вигадка… — Говоріть, будь ласка, те, що думаєте, — продовжував Туо, — я не ображусь.