— Ні, чого ж… — зам’явся археолог, — все це дуже цікаво, звичайно, і коли б у мене зараз не було інших важливих планів…

Туо встав — стрункий, красивий, як лотос.

— Не вірите, ви мені не вірите й на макове зерно. А те, що Центрум існував та ще й довгі тисячоліття, так само достовірно, як і те, що у вас у кишені запрошення на симпозіум африканістів — думка про нього муляла вам останні хвилини.

Археолог почервонів, хотів щось сказати, але тільки миркнув. Справді — в кишені в нього було запрошення, справді — він про це подумав. Кого це привів Робер? Як у нього очі блищать! Їй-богу, це божевільний юнак…

— Незвикле, неймовірне може здатися божевіллям або якоюсь містикою, — сказав Туо, і археолог відчув, що в нього починає боліти голова. — Але все-таки… Центрум був.

— Ви — як Галілей, — спробував пожартувати археолог. — “А все-таки вона крутиться!” Робер, прошу вітати Луїзу, — поспішив попрощатися господар. — І Марту.

Лаконтр подякував, і він і Туо потиснули археологові спітнілу руку і вийшли.

— Що з ним сталося? — міркував уголос Лаконтр. — Студентом був такий запальний, романтичний… Коли б йому тоді сказали, що в центрі землі можна знайти етруський саркофаг — почав би копати, не вагаючись!

— Між людьми стіни, перегородки… — сумовито сказав Туо. — Недовір’я і страх. А сокира вже лежить нагострена…

На вечорі Філії Робер Лаконтр, наливаючи з напівпорожньої пляшки шкалик рому, сказав до Туо:

— Знаєте, ви мені нагадуєте плавця, який гребе проти сильної течії… Я вип’ю оцю чарочку за ваш успіх. Вперед, проти водоспадів і течій!

Туо кивнув головою і усміхнувся. Вживання міцних напоїв було для нього незрозумілим явищем, якимось нонсенсом. І це ж він ще думав, що Лаконтр потрошку смокче ту саму пляшку. Не знав, та й усі інші не здогадувались, що хитрий Робер кожного разу тихцем доливає її.

— А мені уявляється піщана гора, — обізвалась Аніта, — величезна така, і пісок дрібненький-дрібненький. Хочеш зійти на неї, але вхопитися ні за що, ноги грузнуть, пісок осипається, тече і зносить назад…

— І все-таки не дамося, щоб той пісок засипав нас! — Мартині великі очі сяйнули заповзятливим блиском. — Вище голови, в мене з’явилась ще одна ідея!

Всі з цікавістю подивилися на неї: на її усміхнене обличчя, на білі руки, що гладили смугастого тигрика.

— Ну, ну, кажи, дитино, — кивнув Лаконтр, відсуваючи порожнього шкалика.

— Я пригадала отого історика, що написав книжку про Атлантиду… як же його…

— Леон Мендоса, дитинко!

— Так, так, саме Леон Мендоса. Він чи не все зібрав про Атлантиду, починаючи з Платонових діалогів. Ідеться вже про атлантидологію. Часто пише про це в журналах, газетах. Видно з усього: людина енергійна і цілеспрямована. Може, він підтримає?

…Леон Мендоса прийняв ранніх відвідувачів у бібліотеці. Книжкові шафи, вмонтовані в стіни, поглядали корінцями товщик і тонших книг, на тлі широкого вікна з тонкими рамами вдалині вимальовувався силует собору. Сам атлантолог був уже чоловік літній, проте швидкий у рухах; коли говорив — увесь час жестикулював, неначе виконував комплекс вправ. Обличчя з орлиним носом помережано зморшками.

— Це я подала думку нашому шановному гостеві познайомитися з вами, — сказала Марта, опускаючись на стілець. — Ваші дослідження всього, що стосується Атлаитиди, оригінальні припущення і гіпотези… дуже зацікавили нас.

— Це люб’язно з вашого боку. — Історик схитнув головою і широко розвів руки.

— А наш гість доктор Туо має деякі відомості про Атлантиду…

— Справді? — Господар подивився на Туо з такою зацікавленою настороженістю, як дивиться мисливець на дичину, зморшки його обличчя штрихами побігли від очей. — Вам удалось виявити щось досі невідоме?

— Так, — відповів Туо, — я маю вірогідні, певні відомості про Атлантиду.

— Я вас слухаю. — Мендоса потер долоні.

— П’ятдесят тисяч років тому на Землі були дві головні держави: Центрум (теперішня Сахара), якому належали всі континенти, окрім Америки, і Атлантида — теперішня Північна Америка…

— Ви вважаєте? — Мендоса хитнув головою праворуч, а потім ліворуч.

— Так було, — сказав Туо. Війна між Атлантидою і Центрумом призвела до знищення цивілізації, відкинула людство на десятки тисяч років назад. У нас, на Філії, є знімки і Центрума, і міст Атлантиди…

— Пробачте, на якій це Філії? — Мендоса хитнув головою вперед.

— Це моя рідна планета в сузір’ї Ліри.

— Ах, он воно що! — змахнув руками господар. — А я собі думаю: де я про вас чув? Тепер пригадую — була телевізійна передача… Правду кажучи, я думав, що вони вас вигадали.

— Як бачите, я реально існую. І можна довести, що й Атлантида реально існувала, якщо б організувати розкопки в Сахарі…

Видно було, що Леон Мендоса втратив інтерес до свого співрозмовника, як тільки почув, хто він такий. Перестав вимахувати руками і тепер скидався на вітряка, який стоїть без вітру. Тільки очима поводив то на Туо, то на Марту, то на вікно, його аніскілечки не зацікавив так званий Археоскрипт — розповідь про здобутки трагічно загиблої цивілізації. Стиснув м’які губи і мовчки ждав, поки Туо закінчить.