Слова були незграбні, але сказані від щирого серця. Вікторія зрозуміла, що вони сказані від щирого серця, а це було найважливіше.

Я знову сів, не знаючи, про що з нею говорити. Навіть згадав про генерала Гранта.

— Можна сигарету, Мартіне?

Я дав їй сигарету й закурив сам. Вона знов почала пускати рівні кільця диму.

— А скільки тобі років, Мартіне?

— Мені?.. Мені., гм… тридцять п'ять.

— Он як, — усміхнулася вона.

Я знов відчув себе справжнім йолопом.

Я ще раз налив їй шампанського, вже тільки півсклянки. А собі налив повну. Ми мовчки сиділи й курили. Я ще ніколи не бачив, щоб так святкували повноліття.

Я глянув на годинник.

— Скоро північ, — мовив я. — І твої іменини скінчаться. Не затикай пляшки… решту доп'єш завтра ввечері. Шампанське видихається… тобто з нього вийде газ, та однаково воно буде смачне. А корок сховай… на щастя…

Я підвівся.

— На добраніч, Вікторіє.

Вона теж підвелася й стала біля мене. Я весь напружився.

— На добраніч, Мартіне. І дякую тобі. Я ніколи не забуду цих своїх іменин.

Рідко випадав такий березень, щоб Товариство лижників не хвилювалося, чи долежить сніг до змагань на Голменколені.

Під час своїх ранкових прогулянок з двома або трьома дамами Лунде ми часто підіймалися на його вершину.

Температура трималася на кілька градусів нижче від нуля, але щодня світило сонце. І всюди на горі — на трибунах, на риштуванні — було повно людей із Товариства лижників.

Ми сідали на осонні на котрійсь із трибун і стежили за тим, що діялося навколо.

Мирно стукали молотки, вищали пилки й рубанки. Приємно пахло живицею і чатинням. Розпорядників змагань можна було побачити щокроку.

— Ви не тривожитесь за стан трампліна? — запитав я одного з них.

— Анітрохи. Снігу багато. І мороз тримається

Він радів і снігові, і морозові.

Не радів їм лише Карл Юрген. Він чекав, щоб поменшало снігу на цвинтарі Вестре. Поменшало настільки, щоб можна було почати пошуки, в успіх яких вірив тільки він.

Мені довелося подзвонити йому. Прохання моє було досить банальне, просто дитиняче, — але й ішлося про одну з моїх до смішного дитинячих звичок.

Я подзвонив йому ввечері, як родина Лунде грала в. бридж.

Я вибрав хвилину, коли гра була в найбільшому розпалі. Коли полковник Лунде об'явив чотири винові карти, продублював і опинився в небезпечному становищі. Я вирішив, що тепер ніхто не відірветься від карт. Полковник Лунде не допустить неладу у своїх лавах.

Я через їдальню пройшов у вестибюль до телефону.

— Карл Юрген? Це я, Мартін. У мене до тебе невеличке прохання. Можна сказати, дитиняче. Йдеться про змагання на Голменколені, тобто про неділю… про стрибки з трампліна. Ми з Крістіаном з дитячих років ходили туди разом. Власне, це в нас ніби єдине на цілий рік родинне свято. Крістіан тоді залишає навіть свою кохану, хоч хто б вона була. Ми завжди розташовуємося на тому самому місці — біля найвищої ялини ліворуч від схилу. Можна мені буде піти… тобто можна мені буде в неділю залишити родину Лунде?

— А що вони думають робити цього дня?

— Я питав. Дуже обережно. Вони також ходять у цей день на Голменколен. Адже вони, можна сказати, мешкають біля самої гори, принаймні навпроти неї… Я розповів їм про Крістіана, про те, що ми за родинною традицією зустрічаємося біля найвищої ялини…

— А ви б не могли піти туди разом з родиною Лунде?

— Бачиш, ми з Крістіаном… На мить телефон замовк.

— А коли родина Лунде не піде на Голменколен, Мартіне… або хтось із них залишиться вдома, що тоді?

— Не думаю, що хтось із них залишиться… але все може бути…

Карл Юрген помовчав. Він не любив казати зайвого.

— Наче в цей день немає небезпеки. Буде повно людей…

— Тисяч із вісімдесят, — мовив я.

— Задля певності я пошлю туди Ев'єна. Хай погуляє в саду на той випадок, якби хтось із них залишився вдома.

— Ев'єн не дуже вписується в місцевість, — сказав я. — Надто він помітний.

— Це правда. Я пошлю когось іншого. Цілком непомітного. А крім того… цього дня багато хто йтиме на гору через полковників сад.