Найближча машина стояла на Голменколенваєні.

І добрі дядьки поліцаї були знов просто поліцаї — вони вправно порядкували на вулицях.

Я сів у машину коло полі.

Завила сирена, і машина зразу набрала швидкості.

Все в цій країні роблять як слід, подумав я. Навіть такого дня, як цей. А що ж це за день?.. Ага, неділя, день змагань на Голменколені… Навіть сьогодні, коли дороги забиті десятками тисяч людей… навіть сьогодні поліцаї забезпечують зелену лінію машині «швидкої допомоги»…

Машина «швидкої допомоги»… і в ній Крістіан. Крістіан?..

І цього разу ми їхали не до Улеволської лікарні.

Не до тієї лікарні, що завжди була моїм пристановищем, бо я знав, що знайду там Крістіана і він зробить для мене все.

Я не знав, куди ми їдемо. Може, на пункт швидкої допомоги?

— Крістіане… — мовив я.

Брат не ворухнувся. Я його не впізнавав. Його чисте, вольове обличчя було спокійне, наче він спав.

Я обережно відгорнув з його грудей сіру вовняну ковдру, якою його накрили санітари. І побачив, де вийшла куля: якраз під кишенею зі значком Товариства лижників. Побачив обпалену по краях дірочку, більшу, ніж на спині.

Крістіане… Крістіане…

Я борсався, вибираючись із сірих хмар. Десь же мас бути чисте небо, світло, повітря!

Але хмари погустішали і обернулися в сніг. Той сніг душив мене, я тонув у ньому. Від снігу відділився темний птах і полинув угору. Тим птахом виявився я. Я летів кудись дуже довго.

— Дев'яносто два метри… — сказав я.

Хтось розмовляв, а може, радів, що я так довго лечу. Я не дослухався, мене душив сніг.

Та я знов почав виборсуватися із хмар. Десь же має бути чисте небо, якийсь просвіток.

Треба розплющити очі. Бо тепер я виразно чув розмову, хтось говорив високо в небі, і мені кортіло глянути, хто то. Але мені було так важко їх розплющити.

Знов почулася розмова. Що ті голоси кажуть?.. Чи, може, то лише один голос? Ні, два.

— Мартіне, — сказав один голос.

Хто такий Мартін? Ага, це я Мартін, я, що лечу вище за інших і далі за інших. Чи я нікуди ке летів? Може, я просто лежав? І що це таке біле наді мною?

Ага, стеля. Звичайнісінька біла стеля. А де голоси?

— Мартіне, — знов почувся голос— Ти вже отямився? Я відірвав погляд еід стелі, й перед! мною з'явився Карл

Юрген. Обриси його були не зовсім чіткі, він ніби погойдувався десь близько вгорі і мав двоє облич, які ніяк не хотіли злитися в одно.

Я вдивлявся в ті обличчя, з усієї сили напружував зір, щоб вони злилися в одне. Адже ні в кого не буває двоє облич.

Ні, буває.

— Янус… — промовив я.

— Та ні, це я! — сказав Карл Юрген. — Ти тільки не хвилюйся.

Я не хвилювався. Мені було добре. Я трохи сердився на Карла Юргена, що він збудив мене з такого гарного сну: я ж був птахом і пролетів багато далі за інших птахів. Я знов заплющив очі.

Але тієї миті почув ще один голос.

І одночасно чиясь рука взяли мене за зап'ясток. Голос був ледь хрипкуватий. М'який, лагідний, ледь хрипкуватий голос. Мені було цікаво, хто це так приємно говорить.

Наді мною схилилося ласкаве жіноче обличчя — з сивими косами, розділеними посередині й прикритими білим чепчиком.

— Як ви себе почуваєте, доценте Бакке? — запитав лагідний голос жінки з ласкавим обличчям.

Я уважно оглянув її. До її комірця була пришпилена емблема: червоний хрест на білому полі. Сьогодні все було біле.

— Дуже добре, — відповів я.

— Ви тільки не хвилюйтеся, — повів далі лагідний голос.

Голова в мене стала ясна й легка. І раптом я похопився, що непристойно отак лежати в присутності жінки. Я до кінця розплющив очі й відчув, що остаточно отямився. Може, я просто спав?

Та враз я згадав усе.

— Крістіан!.. — мовив я і спробував підвестися. Ласкаве обличчя з сивими косами, розділеними посередині, знов схилилося наді мною.

— Ви можете сісти, якщо не будете хвилюватися.

— Крістіан…

Наді мною схилився Карл Юрген.

— Усе гаразд, Мартіне. Крістіан почуває себе добре, справді добре.

Аж тепер я цілком отямився.

Я лежав на тапчані під сірою вовняною ковдрою в кімнаті з білими стінами, і біля мене були тільки Карл Юрген і старенька медсестра.

— Де я?..

На пункті швидкої допомоги, — відповів Карл Юрген.

А чому не в Улеволській лікарні?..

Оскільки ти зомлів на пункті швидкої допомоги, тебе тут триматимуть, поки ти не оклигаєш, — пояснив Карл Юрген.