Він хвилину дивився на мене короткозорими очима за товстими скельцями окулярів, тоді впізнав і всміхнувся.

— Доброго ранку, доценте Бакке.

— Доброго ранку, — відповів я, сідаючи на найближчий камінь. — Я прийшов тільки нагадати вам, що я є на світі.

Він відклав свій різець.

— Я завжди про вас згадував, доценте Бакке… а надто тепер. Я думав… тобто… сподівався, що ви прийдете.

Я запропонував йому сигарету й закурив сам. Он як, він сподівався, що я прийду!

— Отже, ви теж чули повідомлення? — запитав я.

— Так.

Він знов узяв різець і почав обертати його у міцних гарних руках. А я знову втупив очі в той різець.

— Останнього разу я забув запитати вас про одне. Ви знайомі з пані Люсі Лунде?

На мить він відвів погляд.

— Не можу сказати, що знайомий. Але мене раз відрекомендовували їй. Я співав у хорі Норвезької опери, а вона там мала невеличку партію.

— Невеличку партію?

— Так. На більше її не вистачало.

Я похопився, що сиджу перед знавцем, який може оцінити вокальні можливості Люсі. Ми посиділи, покурили. Я глянув на напис, вибитий на камені: «Спочивай у міфі».

— А тепер вона десь зникла, — сказав я.

Каменяр опустив очі. Тоді зняв окуляри й заходився протирати їх. А протираючи, дивився на мене, і я вперше чітко побачив його очі — ясні, сірі очі, з дивним, спрямованим на мене поглядом, як у всіх короткозорих людей, коли вони знімуть окуляри й дивляться на тебе, не усвідомлюючи цього. В жінок той погляд здається просто вимогливим.

Каменяр знов надяг окуляри, і погляд його став звичайним.

— Ви її бачили? — запитав я. — Тобто чи бачили після того, як зустрічалися в опері?

— Так.

— Коли?

Він знов узяв у руки різець. Це був його рятівний пояс, неусвідомлений привід зробити паузу.

— Позавчора ввечері, — відповів він.

Дивина. Така дивина, що майже неможливо було повірити в неї.

Він прочитав мої думки.

— Мені також дивно, — мовив він. — Я замкнув майстерню й пішов додому. Перетнув перехрестя біля Майорстюена, бо мені треба було на Кіркензаєн. А пані Люсі саме поминула мене…

— Вона вас бачила? Впізнала?

— Не думаю. Вона дивилася просто поперед себе.

— Який у неї був вигляд?

— Такий, як описано в повідомленні.

— Я маю на думці обличчя… вираз її обличчя?..

— Не знаю. Все сталося так швидко… Я дуже короткозорий.

— І ви повідомили про це поліцію?

— Так. Відразу повідомив кримінальну поліцію міста Осло, тільки-но почув оголошення. В мене вдома немає телефону. Довелося дзвонити з кіоску.

Каменяр зробив усе, що належало. Повівся як порядний громадянин. Зрештою, нічого іншого я й не сподівався від нього.

Мені треба їхати далі, — сказав я. — Хочу вам тільки ще одне нагадати. Ви пам'ятаєте, що обіцяли мені? Що приїдете, коли я почую «голос» і покличу вас.

— Так.

Тоді я не знав, що скоро пошлю по нього й що саме цей худорлявий каменяр з різцем у міцних гарних руках, який відкладав гроші, щоб навчатися співу, остаточно допоможе нам відгадати загадку.

Карл Юрген сидів за столом і диктував.

Біля нього, тримаючи в руці записник, стояв поліцай у формі. Олівець швидко бігав по аркуші. Я не знав, що поліцаї вміють стенографувати. Видно, я ніколи не зрозумію до кінця, які, власне, обмежені мої знання.

— Я покличу вас потім, — сказав Карл Юрген. Поліцай згорнув записник, сховав його разом з олівцем до кишені на грудях, старанно застебнув її і, докірливо глянувши на мене, вийшов.

Я сів. Не почекав, поки мене запросять сісти.

На стомленому обличчі Карла Юргена проступали зморшки.

— У тебе такий вигляд, паче ти не спав, — сказав я.

— Кляті репортери… Видно, хтось із них пронюхав, що ми були на могилі Вікторії Лунде. А тепер ще й пропала Люсі Лунде. Я з жахом чекаю вечірніх газет. Мені вже ввижаються заголовки…

— «Полковник Лунде — Синя борода»? — мовив я.

— Щось таке.

— А як решта членів родини?

Карл Юрген креслив рисочки і кружальця.

— То дуже дивні люди… Я сам був у них, тобто сам поїхав туди, коли надійшла заява, що пані Люсі Лунде звикла. Тільки взяв із собою ще одного поліцая, що мав записувати все. Ми відразу передали прикмети: я подзвонив в управління з дому полковника… Про це повідомлено всі патрульні машини, всі поліційні дільниці в країні. А також радіо і телебачення…

— Ти говорив про родину Лунде, Карле Юрген. Що означають твої слова: «То дуже дивні люди»?

Карл Юрген визирнув у вікно.

— Вони дуже витримані, — мовив він. — Хоч би що сталося, а по них цього не видно. Завжди коли говориш із ними — а я вже мав нагоду не раз говорити з ними, — жодне не міняє виразу обличчя. Всі холодні й байдужі.