— Двадцять мільйонів наших людей загинуло! — додав Ваня. — Олег Максимович говорив: ніби дві довоєнні Білорусії знищили до останньої людини. А поранених десятки мільйонів було.

— Не розумію, навіщо людям війна, — сказав Ерпід. — Хіба нема що робити? Недобра планета Земля.

— Як це недобра? Добра! А могла, звісно, ще ліпшою бути… — сказав дядько Микола. — Ми за те, щоб довіку війни не було. Але ж капіталісти ції, імперіалісти з фашистами лізуть. Не терпиться їм, не сидиться спокійно, воювати хочеться їм. Стільки зброї різної, бомб знову наготували… Лектор приїжджав, говорив, що на кожну людину на Землі уже є по три тонни толу. Це коли всі вибухові речовини на тол перевести… А людину щоб знищити, так мало треба!

— Недобра планета Земля… — бурмотів своє Ерпід. — Людські тривоги не тільки з орбіти вловлюються — навіть з далекого космосу. Радіохвилі думок, тривожні імпульси летять і летять… Коли все тут знищиться, то і для нас ця планета буде втрачена.

— Ерпіде, помовч. Ти занадто розбалакався, — попередив Ваня.

Ерпід ніби послухався, замовк. У присмерку засвітилися на його обличчі лампочки.

— Ти чого? У тебе сеанс зв’язку? — запитав Ваня.

Ерпід не відповів, поки не загасли лампочки.

— Вони мене викликали. Полаяли, що втручаюся в земне життя. Не на те витрачаю енергію. Розмагнітили тридцять два блоки пам’яті.

— Так вони тебе постійно контролюють? — здивувався Ваня.

— Так. Один канал зв’язку весь час увімкнений.

— Так що ж там у вас за командири, коли наказують це не помічати, на те заплющити очі, слухати на піввуха і тримати язик за зубами? Хіба ж так вивчиш людей і Землю? — не стерпів Ваня.

– Є незрозумілі вислови, але запитувати не буду, — сказав Ерпід. — Ти спи, Ваню, спи.

Ваня приліг, підклавши під вухо руку.

— Так він, той… і справді не нашим космонавтам служить? — врешті здогадався дядько Микола.

— Ні, він з іншої планети. Там зеленці живуть… І в них два сонця… І вони харчуються світлом… — Ваня говорив усе невиразніше, ледве долаючи дрімоту.

— Температура, мабуть… Бідне хлоп’я, заговорюватися стало.

Дядько помацав хлопчикового лоба, потім зняв з себе цупкий, ніби бляха, плащ і прикрив Ваню аж по шию.

— Я не захворів… — мляво заперечив Ваня.

— Ти лежи, лежи. Поспи, тобі полегшає. Я скажу, коли буде Мінськ, — лагідно говорив дядько Микола.

— Мамо… Тату… — промимрив ще Ваня і… заснув.

Він не чув уже, як говорив Ерпід:

– Іван Олексійович Гордій… Я чую твої думки. Не бійся… Твої батьки не будуть турбуватися, переживати, де ти дівся. Вони навіть не помітять, скільки минуло часу. Спи!

Але раптом Ваня прийшов до пам’яті і цілком виразно сказав:

— Ти тільки обережно зі своїми фокусами… — і заснув остаточно.

Дядько Микола тихенько, мов над колискою, заспівав:

В чистім полі, полі під рокитою,

Де клубочиться нічний тума-а-ан…

Мама Вані, Ганна Макарівна, мала голубу мрію: хоч раз побачити за столом усю свою сім’ю. Бо що це за сім’я, коли вона ніколи не може зібратися разом? У всіх свої справи, турботи, своя біганина… І ось щоб зібралися всі за столом, і щоб вона була вільна в той день, і був би у неї тільки один клопіт — нагодувати вдосталь усіх млинцями. І всі б їли не поспіхом, не давлячись, а поважно, смакуючи — хто з маслом, хто з салом, хто з манкою, хто із сметаною, хто з молоком, хто з варенням… І вона так само снідала б разом з усіма і бачила б, як і старшим, і дітям смачно, які всі задоволені, як дякують їй…

І сьогодні, поспішаючи з ферми, з вранішнього доїння корів (ферма майже на однаковій віддалі від Клинців і Березівки), Ганна Макарівна пестила свою мрію. Хоч знала, що такого не може бути, нікого ж дома нема, хіба що сам Ваня. Навіть дід і той сьогодні не всидів дома, нічого не допоміг по господарству — помчав до лісу. Знайде чи ні того гриба, а от день змарнує. Старий, що малий. Значить, їй доведеться сьогодні поратися по господарству, готувати обід. І добре було б викопати на присадибній ділянці хоч сотку картоплі. Люди вже кінчають вибирати на городах, а Гордіям усе нема коли.

Погодувала свиней і курей, вимила посуд, поприбирала в хаті, поставила у піч варити обід. На газовій плиті гірше — не відійти, стій та стій круком.

Вискочила із заступом на город. Копала й копала, вивертала кущі, але картоплю не збирала, чекала, щоб підсохла. І даремно не збирала, бо Голобородьків півень уже чатував із-за плоту, чекав свого часу. І тільки пішла вона з городу, той відразу перелетів через пліт. “Ко-ко-ко!” — покликав за собою голодну ватагу курей, щоб через кілька хвилин залишити від картоплі саме лушпиння.