Дядько Микола допоміг Ерпіду виплутатись із соломи.

— Ближче, ближче. Ось так… — примовляв шофер. — Гоп! — підхопив Ерпіда на руки, виніс на тротуар.

Ваня хотів уже зіскочити вниз, але дядько Микола спинив його за плече.

— Стій, стій! Шапку давай… Яблук ось набери… Схрумкаєте, як знайдете. — Він говорив так, буцім хрумати ці яблука буде і Ерпід.

— Дякую! Дякую вам за все! — розчулено повторив Ваня.

— Нема за що, — всміхнувся дядько Микола. — Бувай! А як ти назад будеш добиратися? Сьогодні чи коли?

— Ще не знаю! — відказав Ваня, зіскочивши па землю.

Машина рушила з місця. — Коли захочеш!.. Підходь годин через чотири на колгоспний ринок!.. До шістнадцятої! Можемо і назад підкинути! — долетіло здалека.

— Дякую! — Ваня помахав вільною рукою. Він ще дивився вслід машині, коли почув біля ніг слабке поскиглювання. Зирнув униз. — Жучок, ти-и?! А який же ти мокрий та брудний! Ти всю дорогу біг за нами?! — Ваня ніяк не міг повірити своїм очам. — І під машини не потрапив?!

Жучок хотів був лизнути простягнену руку, але не вистачило сили. Він дихав зі стогоном, теліпався довгий рожевий язик. Собака влігся біля ніг Вані, простягнув усі чотири лапи, ніби збирався помирати.

— Ерпід, це все твої фокуси! Ти зробив так, щоб я зовсім забув про собаку!

Ерпід відказав, але не те:

— До об’єкта триста тридцять три метри… Об’єкт рухається…Не розумію, коли він весь час рухається, то чому не може вийти на зв’язок з кораблем чи зі мною?

Ваня поперекладав яблука з шапки за пазуху, надів шапку, затис під рукою Жучка.

— Пішли, чого стоїш? Світлофора не бачив? Нам зелений, можемо переходити вулицю.

— Світлофор мене не цікавить — примітивне пристосування, — зазначив Ерпід.

Ваня простягнув до нього вільну руку — підтримав, щоб Ерпід не впав з бордюру. Проте сріблястий якось нахилився до проїжджої частини, відставив убік одну ногу, другу, простяг їх по асфальту, ніби спробував, чи тепла вода, і, спершись на ноги, мов на підпорки, поволі з’їхав. А через вулицю поїхав швидко, навіть Ваню випередив.

— Переходити вулицю треба спокійно і тільки в тих місцях, де намальована “зебра”, - догнав його Ваня.

— Ні зебри, ні якоїсь іншої тварини не бачу. А-а-а, це вона там намальована? — повернувся Ерпід у бік звіринця. — А як же через неї переходити?

— Там звіринець, а довкола нього щити з малюнками звірів: зебра, ведмідь, лев, пантера, мавпи висять вниз головою, хвостами зачепилися… Заходити нам туди нема коли, — сказав Ваня.

їх уже оточив натовп дітей і дорослих. У багатьох на обличчях світилися добрі усмішки: люди почали слідкувати за Ерпідом і Ванею, коли вони ще переходили вулицю.

— Ти сам його зробив? Здо-о-рово… — діти обмацували Ерпіда, погладжували, і здавалося, що йому приємно, що він мружиться, як кіт. — Чуєш, а чому в нього не такі колеса, як у місяцехода?

— Це робот? А чому в нього такі погані ноги?

— А навіщо йому ноги?

— Це робот, — відповів Ваня. — Він не призначався для бездоріжжя, у нього інші завдання і функції, - перейшов Ваня на науковий стиль. “Хай думають, що це я зробив його…” Дістав з-за пазухи яблуко, куснув так, що кругом полетіли бризки.

– Іван Олексійович, я хочу записати ті намальовані картини. Нова інформація… — Цих слів Ерпіда було достатньо, щоб знову почулося: “У-ух ти-и!!!” — “Так він і говорить?!” — “А що він ще вміє?” — “Краще в звіринець заведи його, хай живих звірів подивиться!”

— Звіринець нам по курсу, — сказав далі Ерпід. — Оскільки Ерпід-два досі нічого не передав про росдинний і тваринний світ, я мушу його замінити хоч частково.

– Іван Олексійович, — з пошаною звернувся до Вані худорлявий хлопчик з ластовинням на носі, - як ти назвав свого робота? Чи довго ти його робив?

— Звати Ерпід. Електронний робот-поліглот ізольованої дії. Робив довго, можна сказати, все свідоме життя.

“А сам-один чи з гуртком?” — “А з якої ти школи? Вона з технічним ухилом?” — “А Ерпід у шашки, шахи грає?” — посипалося з усіх боків.

— Давай сюди, — скерував Ваня Ерпіда на доріжку, що вела просто до звіринця. — Він може таке, що вам навіть і не снилося. Дорогу, дорогу йому!

Не врахував Ваня, їдучи в місто, що тут така прірва людей, “Як від них відкрутитися? Вони ж і кроку не дадуть ступити!” — схвильовано думав він.

— Ерпіде, ти їх усіх просвітив, записав? — Ваня думав, що таким запитанням трохи налякає цікавих. Але ж дивина!

Ледве встиг Ерпід підтвердити, що записав, як зчинився гомін: “Усіх-усіх записав? А як записав, як просвічував? Так, як рентген?” — “Якщо рентгенівським промінням, то це ж шкідливо!” — “І куди дивляться вчителі?” — “Синок, відійди від цього залізного опудала, бо захворієш!” — “Доню, ти ж у звіринець хотіла, а це вже прилипла, цяцьку знайшла?”