Загорський деякий час мовчав. Може, грандіозна перспектива оживлення планети захопила його думки, а може, труднощі з передавачем. Івану Макаровичу довелося повторити своє запитання.

— Передавач? — неначе прокинувся Микола. — Можна використати локатор! І як я раніше про це не подумав! Азбукою ж Морзе можна розмовляти, посилаючи то більші, то менші порції хвиль…

— Правильно!

— Але ж Дік…

— Ага, тепер про цього невдячного суб’єкта, — Іван Макарович знову заходив по залі. — Він діє як картяр, думаючи, що кабіна ракети — козир. Ніякий дідько за ним не прибуде, це ясно. Втриматися в ракеті вночі — неможливо, страшний холод швидко добереться крізь її металеве тіло. Це не те, що тут, у глибині, яка не встигне значно охолонути. І потім, я думаю, що є принаймні не один спосіб викурити його звідти!

— Та що ви! — схопився Микола.

— А ось давайте поміркуємо…

І Плугар почав розповідати свій намір.

Коли екіпаж підійшов до “Комети”, Ольга не могла стримати вигуку:

— Тільки подумати — тут засів ворог!

— Нічого, він довго не всидить, Олю, — сказав Загорський, ухопившись за той трос, що звисав із “коридорчика”, — спочатку ми його “осліпимо”…

— Як?

— А ось так!

Микола за допомогою троса спритно вискочив на ракету і швидко зняв антену локатора. Ольга з захопленням дивилася на юнака.

— Тепер давайте побачимо, що робить претендент на світове панування, — сказав Іван Макаровим, ідучи до ілюмінатора. Ольга та Михайло й собі підійшли.

Дік стояв, заклавши руки в кишені, і блискав металевими зубами.

Іван Макаровим приклав до ілюмінатора аркушик паперу, на якому великими літерами було написано:

“Вгамуйтеся. Припасів вистачить на всіх”.

Дік махнув рукою, одвернувся. “Ну, почекай же, сучий сину, — думав Плугар. — Ось Микола тобі покаже!” Він дивився в кабіну з наростаючим хвилюванням і напруженням: от-от туди прорветься Загорський! Але минала хвилина за хвилиною, а Микола всередині не з’являвся. А через деякий час він виліз наверх і коротко кинув:

— Догадався, гадюка, замкнув. Одійшли до всюдиходи.

— Що ж тепер буде? — стривожилась Ольга.

— Та що ж… — похилив голову в скафандрі Плугар, — доведеться підірвати люк. Добре, що в машині вибухівка є. Шкода карьожити ракету, але що ж поробиш — нам потрібна провізія, нам потрібен локатор, щоб зв’язатися з Землею. Інакше — загинемо.

Помовчали. Всі четверо позгинались, неначе під важкою ношею.

— Треба під’їхати до хвоста, вибухівку носити так, щоб не побачив, — міркував Загорський. — Не встигне він і костюма свого надіти, як повітря вирветься з кабіни.

— Так йому й треба, диверсанту! — підтримала Ольга.

— Але все-таки шкода “Комету”, — обізвався Мілько.

— Мені й самому шкода, Михайле, але іншого виходу нема.

Вони дивилися на красуню-ракету, що величезною сигарою лежала на віковічному поросі Місяця, і в думці вже прощалися з нею. Скісні промені сонця вкрили її блискучим сріблом, вся вона видавалась якоюсь урочистою, святковою, живою. “Невже ж доведеться її поранити?” думала Ольга. А в мікрофон сказала.

— А що, потім не можна буде її полагодити?

— Мабуть, ні, Олю, — відповів Іван Макарович.

— Що, хіба немає інструментів?

— Та інструменти є, навіть матеріал є для залатування пробоїн.

— Ну, так у чому ж річ?

— А в тому, що ми не знаємо, який пролом зробить вибухівка. Якщо невеликий, то звичайно…

— Еврика! — раптом вигукнув Микола. — Еврика! Я знайшов інший спосіб!

— Який? — в один голос запитали Ольга, Михайло і Плугар.

— Найпростіший! І як тільки я відразу про це не подумав! — Микола схопився і кинувся до ракети.

— Що він надумав? — пробурмотів спантеличений професор.

А Микола вже видерся на ракету, потім обернувся і гукнув у мікрофон:

— Олю, принесіть мені сумку з інструментами! Під сидінням, брезентова. Вона, вона, давайте!

Ольга бігцем принесла сумку, легко кинула її Миколі.

— Що ви хочете робити? — спитав Іван Макарович. Але Микола вже спустився в “коридорчик”.

— Не хвилюйтесь, тату! — підійшла до нього Ольга.

— А що як він одімкне люк, чи якось його відкрутить, а той вистрілить? Ходімо до ілюмінатора!

Заглянули в ракету. Ольга стала навшпиньки і собі притулилася до ілюмінатора скельцями скафандра.

Дік сидів за столиком і апетитно їв якісь консерви. На високочастотній плиті, мабуть, грілося кофе. Дік час від часу, не встаючи з-за столика, простягав руку і помішував його ложечкою. На господарів, що дивилися на кабіну, не звертав ніякісінької уваги. Але і в бік люка не поглядав, і це трохи заспокоювало Івана Макаровича. Та ось Дік підвівся, підійшов до плитки, почав повертати вмикач.