Шрифт:
Унизу на світлому зеленавому фоні Загорський помітив темну цятку.
— Алло, Дік! — зраділо вигукнув у мікрофон. Цятка зупинилася. — Чого ви мовчите, Дік?
— А що вам потрібно? — почулося в навушниках.
— Ходіть сюди, мені треба з вами поговорити.
— Я й так чую, — недоброзичливо кинув Дік. — Ви хочете помститися?
— Зовсім ні! — щиро гукнув Микола. — Ви ж ухопили порожній балон…
Коротке замішання, невиразне бубоніння в мікрофон, а потім енергійне:
— Іду, іду!
Цятка почала збільшуватись, і незабаром уже можна було виразно бачити невисоку постать Діка. Він то зникав у складках місцевості, то вибирався на пагорби — поспішав, неначе хто гнався за ним.
“На що він надіявся? — думав Микола. — Адже хоча б і заряджений був у нього балон, то однаково… А зараз, бач, як злякався!”
Не добігши метрів п’ятдесят, Дік зупинився.
— Дайте слово джентльмена, що нічого лихого не вчините! — прохрипів, ковтаючи слова.
— Даю, даю, на жаль… — запевнив Микола. — Професор наказав… Ось вам заряджений балон, та швидше!
Дік підійшов. Стан афекту давно в нього минув, він зберіг витримку і навіть поважність. Кисень у нього ще лишався, тому Дік взяв новий балон не хапаючись, причепив його до широкого ременя попереду, спитав:
— А тепер що?
“Ти диви, яка чортула! — подумав Загорський. — Показав би я тобі, що…” Вголос сказав:
— А тепер, якщо не хочеться скацюбнути отут, то можете повернутись до людей, на життя яких ви зазіхали.
Дік стояв, як укопаний, якусь хвилину мовчав.
— Ви даєте мені притулок? — нарешті запитав він з недовірою і страхом. Видно побоювався, що це йому лише вчулося.
— Так, даємо притулок, — холодно підтвердив Загорський. — Але за свої злочини ви будете відповідати…
— Гаразд, гаразд! — зрадів Дік. — Буду відповідати, цілком згоден! Я, звичайно, вчинив нерозумно… сподіваючись, що ви…
Швидким рухом він підключив принесений Загорським балон, а порожній кинув під ноги.
— Балонами не слід розкидатись, — зауважив Микола. — Вони ще пригодяться.
Дік підняв, притиснув ліктем під пахвою.
— Бач, Загорські, близькість мети гарячить людей, і тоді вони втрачають самоконтроль… Не подумайте, що я виправдовуюсь. Я дошукуюсь причини, щоб удруге не зірватись… Так ось. Втрачається самоконтроль, твереза орієнтація. Мабуть, це призвело моїх фізиків до катастрофи… Один момент, Загорські, не спішіть, я хочу сказати вам…
Микола насторожено подивився на Діка. Той продовжував:
— Бачите оту зеленаву скелю?
— Ну, бачу.
— Так от, вона цілком належить моїй монополії.
— Тільки тому, що ви її обнюхували?
— О, вона має приємний запах: у ній високий процент “Селеніту-1”. Внаслідок тектонічних процесів вона виринула на поверхню, а жила її тягнеться, за нашими дослідженнями, на велику глибину… Ми взяли цієї руди… скільки б ви думали?.. всього двісті грамів! І, як бачите, ці грами розметали нашу базу! — В голосі його чулося захоплення. Він дивився на зелену скелю, як заворожений. — Сила, там дрімає демонічна сила… І ми її розбудимо! Вона служитиме нам, чуєте, Загорські, нам. Я ще повернуся сюди, чорт візьми!
— Не кажи гоп… — засміявся Микола. — Знаєте це слов’янське прислів’я?
Дік не відповів. Мовчки обернувся і пішов по сліду до опаленої улоговини. Загорський за ним. Так і йшли весь час аж до “Комети”, не промовивши й слова.
Із щоденника Ольги Плугар
“Тепер я можу продовжувати свої записи. Ми непогано влаштувалися в селенітському житлі. Встигли до заходу сонця перевезти запас харчів, всіляке устаткування, навіть постелі-матраци і ковдри. В місті тепло і світло. Аж не віриться, що там, зверху, стоїть чорна холодна ніч. Більше ста градусів морозу! Мерзне бідна наша ракета. Мені її шкода, неначе живу істоту. Останнім її залишив Мілько — він розмовляв за допомогою сигналів локатора з нашою земною станцією. Таки догадалися! А ми, як ми зраділи, коли встановили зв’язок! Мені здалося, що я поговорила з рідною мамою… Бідна, як вона там себе почуває? Певне, дуже переживає за нами і може цілими ночами дивиться на сяючий диск Місяця. Але ж тепер його не видно, мама жде серпика… Люба моя мамусю! Як я скучила за тобою…”
“Батько невтомний. Наче алхімік священнодійствує серед всілякої апаратури, — розкладає воду, мінерали, створюючи атмосферу міста”.
“Усім нам довелося таки добре “погріти чуби”, щоб щільними переборками відгородити наш ярус. Для цього батько розробив цілу систему кесонів — камер, тиск повітря в яких поступово спадає. Тепер ми герметично закупорені, принаймні так думає тато, він не припускає, щоб селенітські будівники зробили ще десь вихід: був би протяг. Кілька разів повітря все ж таки тікало крізь переборки. Доводилося знову і знову “підганяти” їх, закладаючи кам’яними плитами. Зрештою людська наполегливість таки домоглася свого!
Микола сказав:
— Це підземелля ми, можливо, і наповнимо повітрям, а от створити атмосферу для всієї планети не вдасться.
Батько гаряче заперечував. Взагалі, я помічаю, що в нього дуже збуджені нерви. Боюсь, що як повернемося на Землю, він зляже від нервового виснаження.
А Загорський стоїть на своєму:
— Природа все-таки поставила людині певні межі через які не можна переступити.
— Треба вірити в силу людського розуму, в силу науки! — збуджено вигукнув батько. — І коли вже з нас облущиться ота віковічна шкаралупа! Сам же одну “непереборну” межу переступив — перелетів з однієї планети на іншу, а про другу говорить… Немає для науки меж!