Вебстера дратувало, що цей вискочка-генерал не по дбав навіть про те, щоб вони обидва сиділи й розмовляли як рівний з рівним. Проте, сісти більше було ніде, і він, щоб не стояти перед генералом в позі підлеглого, також закурив і почав ходити туди й сюди по диску. Голос його звучав сухо й гордовито:

— Суть нескладна: порочний сам принцип такої стрільби. Земля, знаєте, куляста, і траєкторія міжконтинентального снаряда повинна бути майже паралельною поверхні планети. Точкою влучання в цьому випадку є місце перетину двох майже паралельних кривих, що, як відомо з геометрії, є річ дуже непевна… — Він затягнувся димом, поглянув скоса на Х’юза: той кивав головою. — Отже, щоб поцілити в певне місце земної кулі, треба гранично точно розрахувати напрям і швидкість снаряда. Крім того, швидкість ця повинна бути близькою до критичної — сім і дев’ять десятих кілометра за секунду. Перейшовши її, тіло почне обертатися навколо планети невідомо який час…

Вебстер, здавалося, забув, що пояснює генералові. Він уже говорив голосно й жестикулював, ніби перед ним була аудиторія.

Х’юз ритмічно кивав, показуючи рожеву лисину, старанно причесану рідкими сірими пасмами з скронь, і кидав оцінюючі погляди на довготелесу постать, що ходила перед ним. Він непомітно посміхнувся: всі ці вчені бундючаться і намагаються напустити туману, доки їх не схопиш на гачок. “Земля, бачите, куляста…”

— Надати необхідної точної швидкості й кута траєкторії — справа досить складна, — вів далі Вебстер. — У затворі цього “телескопа” здійснюється ланцюгова реакція, що відбувається майже із швидкістю некерованого атомного вибуху. Ясно, що регулювати її й температуру в десятки тисяч градусів, яка розвивається при цьому, надзвичайно важко. А швидкість снаряда, як я вже казав, може перевищити межу в сім і дев’ять десятих і тоді… з’являться “супутники”. Ми були загіпнотизовані надзвичайними можливостями нейтріуму і на якийсь час забули про цю небезпеку. Коли ж проект “телескопа” був уже готовий і тут приступили до будівництва павільйону, ми помітили, що при обчислюванні “азіатських траєкторій” не все виходить як слід… Я доповідав генералові Хорду, вашому попереднику, сер, про це ускладнення, але він чи то нічого не зрозумів, чи надміру поклався на господа бога….

Х’юз перестав кивати і спохмурнів: йому не сподобалася така згадка про бога.

Вебстер вів далі:

— Хорд посилався на те, що нині, мовляв, треба якнайшвидше протиставити щось балістичним ракетам росіян, довести їм, що і в нас є не менш могутня зброя; що час не терпить і він, Хорд, не допустить зволікання робіт через якісь там перестраховницькі переобчислення.

— Так-так… — співчутливо пихнув димом генерал.

— Одне слово, коли торік ми зробили три перших спробних постріли в зону Антарктиди, туди не попав жоден із снарядів: один шубовснув в океан невідомо де, два інших перейшли критичну межу. Через два тижні їх збили росіяни…

— Але ж ці снаряди зробили в світі величезний ефект?! — підняв пальця Х’юз. — О-о, яка тоді була воєнна кон’юнктура! Отже, випробування не можна вважати невдалим, любий док… Гаразд, скажіть мені, що ви збираєтесь робити далі з цією гарматою?

— Нічого… — Вебстер знизав плечима. — На жаль, нейтріум не піддається переплавці.

— Гм… — генерал, замислившись, запалив нову цигарку. — А ви не думали, чи не можна стріляти з “телескопа” навісною траєкторією, як з міномета? Тоді, наскільки я розумію, кут зустрічі снаряда з поверхнею Землі буде досить визначеним. Правда?

— Так, але… — Вебстер поблажливо примружився, — це мало що дасть. Щоб досягти об’єкта на відстані, скажімо, двадцяти тисяч кілометрів, снаряд повинен описати еліптичну траєкторію довжиною майже в мільйон кілометрів, а це навряд чи зробить влучання точнішим, скоріше навпаки… Ні, такий спосіб теж непридатний…

— Гаразд, скажіть мені, док, — мовив генерал, — а ви не думали, як щодо обстрілу позаземних об’єктів?

— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів Вебстер.

— Ну-у… скажімо… — генерал задумливо почухав перенісся, — великі постійні супутники й Місяць Га?

— Гм… Справді, хоч це може здатися парадоксальним, але цей “телескоп” набагато придатніший саме для цього, а не для обстрілу земних об’єктів. Снаряди робитимуть вертикальну траєкторію… — міркував уголос Вебстер. — Щоб подолати земне тяжіння, потрібна швидкість трохи більша за одинадцять кілометрів на секунду. Якщо швидкість ще збільшити, то можлива стрільба прицільна, абсолютно точна… А щодо Місяця, то, очевидно, його можна обстрілювати з високою ступінню точності, якщо викидати снаряди з початковою швидкістю понад двадцять — двадцять п’ять кілометрів за секунду. Це при атомному вибуху неважко здійснити. Що ж до обстрілу супутників, то тут розрахунки не такі легкі. Мабуть, у супутники, які літатимуть на великих висотах, ну, скажімо, з радіус Землі і більше, можна буде влучити… Це треба підрахувати… — Вебстер витяг Із кишені блокнот.

— Гаразд, гаразд! — генерал махнув рукою. — Я покладаюсь на ваші знання, не треба підрахунків. Потім… Значить, коли б, скажімо, Москва стояла не за вісім тисяч миль від “телескопа”, а на Місяці, то влучити в неї було б значно легше, так?

— Так, звичайно, коли б вона була на видимій астрономам половині Місяця, — тонко посміхнувся Вебстер. Він не розумів ще, до чого хилиться вся ця розмова.

— А добре було б, коли б усіх росіян, та й китайців заодно, переселити на Місяць, — не слухаючи його, сказав генерал. — Нехай би там будували свій комунізм, га?

— Так. Але краще без їхніх ракет, — в тон генералові додав Вебстер. — Адже запустити ракету з Місяця на Землю значно легше, ніж із Землі на Місяць: там тяжіння в шість разів менше…

Вебстер гадав, що генерал оцінить його дотеп, і засміявся так само, як той сміявся над своїм, але Х’юз сприйняв ці слова зовсім інакше. Він схопився з свого сидіння і втупив у Вебстера каламутні голубі очиці в набряклих зморшках повік. Потім почав швидко ходити по диску, потираючи руки й бурмочучи:

— В шість разів менше? Це не жарти… Не жарти, ні… В шість разів менше пального для ракет, в шість разів більше водневих ракет, в шість разів точніше! Це не жарти…