Стрілка торкнулася цифри “90”. Дев’яносто кіловольтів!.. Якін перестав підвищувати напругу, щоб помилуватися. Тепер у клітці між електродами, шукаючи виходу, розлютовано металися блискавки; нитки розрядів були голубими й тріщали так, неначе хтось розривав цупке полотно. Могутні електричні сили, підкоряючись легкому повороту регулятора, напружились, намагаючись продертися крізь тоненький шар нуль-речовини. Коли б між електродами лежала звичайна речовина, хай навіть значно товща за цю плівку, то з усім було б уже покінчено, матеріал не витримав би: тріск, голосний ляск і пробій — маленька дірочка з обгорілими краями. Але нейтрид заступав шлях електричному струмові…

Яків знову почав підвищувати напругу. Коли стрілка доповзла до ста двадцяти кіловольтів, нитки розрядів із загрозливим тріском і шипінням зібралися в сліпучий голубий жмут, обігнули плівку, і між електродами виникла дуга. В ту ж мить перевантажувальні реле вимкнули трансформатор. Усе зникло.

Яків задумливо потер чоло. “Треба спробувати пробити пластинку в трансформаторному маслі, тоді можна підвищити напругу разів у чотири”. Подумавши це, Яків зітхнув. Він не любив мати справу з трансформаторним маслом — сизо-коричневою рідиною, яка бруднила халат і від якої руки огидно пахли риб’ячим жиром і касторкою. Вже кілька місяців він намагається пробити нейтрид — і все одне й те ж: перекриття через повітря. Це, звичайно, чудово, коли нейтрид витримує сотні й тисячі мільярдів вольт на сантиметр! Але що ж це за дослідження, якщо вони складатимуться з самих тільки невдач?

Треба випробувати ще тонші пластинки нейтриду — можливо, плівки тонші за ангстрем. Та чомусь ніяково йти прохати в сімнадцяту лабораторію, де працюють Голуб, Сердюк, Оксана…

Яків згадав про свою недавню зустріч з Оксаною і знову зітхнув.

…Оксана після його вигнання з сімнадцятої лабораторії під час зустрічей відвертала голову або опускала очі, не хотіла вітатися. “Сердиться, — зрозумів Якін. — Ну, нічого. Це все ж краще, ніж, коли б вона віталася і розмовляла байдуже. Хоч якісь там почуття є… Помирюсь!”

Помирились вони в тролейбусі, повертаючись з роботи. Всередині було страшенно тісно; їх притиснули до дверей. Яків так енергійно, так турботливо домагався, щоб Оксані було просторіше, так ретельно охороняв її від поштовхів пасажирів, що вона полагіднішала. Коли ж Яків кинув дотепа з приводу надмірної огрядності одного пасажира, вона засміялася і подобрішала зовсім.

Вони вперше за весь цей час розбалакались.

У тролейбусі було душно.

— Знаєш що, ходімо пішки, — запропонував Яків. — Чого ми тут штовхатимемося?..

Сонце ще не сіло, але затінені деревами вулиці вже заволокла надвечірня сиза імла. Гуркотіли трамваї, поспішали перехожі.

Вони повернули в парк. Щоправда, це був далеко не найближчий шлях до Оксаниного дому, але, як казав Яків ще в студентські роки, “найдовший шлях до дому дівчини — найкоротший шлях до її серця”.

Він одчайдушно сипав дотепами, розповідав справжнісінькі й вигадані історії. Оксана сміялася і вже лагідно поглядала на нього своїми карими очима. Коли проходили повз фонтан, під струменями якого мокли, взявшись за руки, сіро-зелені цементні хлопчики з великою рибою, Яків поглянув на них і мовчки почав стягати з себе піджак.

— Навіщо це ти? — здивувалася Оксана.

— Так дітки ж мокнуть… Простудяться. Жалко… — спокійно пояснив він, показуючи на фонтан.

— Ой! — Оксана навіть вхопилася обома руками за Яковове плече від сміху. З кожною хвилиною він подобався їй все більше й більше. Одне слово, цілковитий мир було налагоджено раніше, ніж вони дійшли до середини парку.

Спочатку розмова була пустотлива, легенька, і Яків почував себе приємно. Потім, якось ненароком, згадали про інститут. Оксана з захватом почала розповідати, як цікаво було в них у лабораторії, коли минулої осені добули нейтрид. Олексій Йосипович мало не відрізав собі руку чорною плівкою, а Іван Гаврилович нагримав на нього за це. Згодом Голуб і Коля “дістань горобчика” літали кудись на Таймир; Самойлов повернувся звідти з відмороженими вухами… А як вони випробовували перші зразки нейтриду!.. Тепер Іван Гаврилович починає якісь нові цікаві досліди…

Якій слухав — і в’янув. Весь його веселий настрій одразу випарувався. Жартувати більше не хотілося. Він ішов поруч з Оксаною, яка так недоречно повела розмову, і мовчав, щоб не виказати своїх почуттів і настрою. Та й що він міг сказати? Одне слово, вечір був зіпсований; з Оксаною він попрощався холодно, так і не домовившись про наступну зустріч…

Ні, краще в сімнадцяту лабораторію не з’являтися, а послати лаборантку з запискою.

Після щоденника Миколи Самойлова в читачів могло скластися однобічне і надто категоричне уявлення про його колишнього однокурсника й товариша Якова Якіна. Мовляв, це цинік, халтурник, рвач і таке інше. Словом, погана людина, негативний персонаж, як кажуть літературні критики.

Звичайно, це надто поспішне судження про Якова Якіна.

Деякі книги привчають нас дуже спрощено судити про людей, якщо людина криво посміхається, значить, у неї щось лихе на думці; якщо герой посміхається широко й відверто, як голлівудівський кіноактор, значить, він позитивний, хороший. У житті все не так просто.

Коли відкинути різні неприємні риси в характері Якова Якіна: позування, недоречні слівця, непослідовність у вчинках, то можна виділити найголовніше в його житті. А найголовніше — це прагнення зробити великий винахід чи велике відкриття.