— Ми хотіли б вас про щось запитати.

— Слухаю, — озвався Капітан.

— Ми власне… — почав Горошок.

Але Іка не дала йому говорити.

— По-перше, — почала вона, — нам було сумно без вас. Ми не любимо всіляких там солодких, медових слів. Правда, Горошку?

— Одне солодке тістечко краще за тисячі солодких слів, — сказав Горошок.

— Атож, — мовила Іка. — Ми нудилися цілий тиждень.

— Атож! — підтвердив Горошок.

— По-друге, — вела далі Іка, — ми хотіли вас запитати, чому і з якої причини ви здружилися саме з нами, саме нам допомогли розшукати Яцка і саме нам оповідали за себе.

— Атож, — повторив Горошок.

— І по-третє, — не вгамовувалась Іка, — що було далі? Яким шляхом ви їхали до Індії? Яка вона, Індія? Як ви потрапили у Варшаву? Де ви ще були і…

— …і спробуй все-таки спинитися, — перебив її Горошок.

Капітан голосно засміявся.

— Перепрошую! — сказав він. — Відколи я взнав, що мені рано ще на звалище, мені безперестанку хочеться реготати. Це зрозуміло, правда?

— Правда, — визнав Горошок.

Іка затято мовчала.

— Пробач, Іко, — сказав Горошок.

— Та нема за що. Ти мав рацію.

Капітан знову засміявся.

— Давайте змінимо тему. А точніше, повернімося до теми. Отже…

— Отже? — перепитали обоє.

— Отже, — заговорив Капітан, — по-перше, мушу вам признатися, що й у мене теж весь тиждень був зіпсований. Я навіть уже стурбувався, чи ви мене не забули.

— Але ж… — вигукнули Горошок і Іка.

— Знаю, знаю, — перебив їх Капітан, — тепер я вже знаю. Просто не випадало. Буває.

— Атож, — буркнув Горошок.

— По-друге, — сказав уже вельми серйозно Капітан, — я заприятелював з вами, бо переконався: варто з вами приятелювати. Ви не обізвали мене старим возом. А назвали мужнім ветераном. Ви не розгвинчували у мене коліс, навпаки, звернулися по допомогу у важливій справі. Коли дійшло до справжнього випробування, ви поводилися як слід. Виявили розум там, де треба було думати, і відвагу там, де треба було ризикувати. Це дуже важливо. Адже можуть трапитись набагато важчі проблеми.

— Тобто — справи, — обернувся до Іки Горошок.

Іка посміхнулася дуже солодко. Занадто солодко.

— А може, ти хотів сказати — завдання? — спитала вона.

— А по-третє, — перебив Капітан, щоб не допустити сварки, — вже пізно і. пора вечеряти. — Оце тобі через твої теревені, — буркнув Горошок, але Іка, на щастя, не дочула.

— А після вечері? — спитала вона.

У голосі Капітана пролунала якась незвична нотка.

— Після вечері… можливо й поговоримо, — сказав він. — Але тоді, як стемніє.

Іка розігріла вечерю, а Горошок настроїв радіо і накрив на стіл. Коли пили чай, саме закінчилася музична передача і дикторка оголосила:

— Говорить Варшава. Передаємо вечірній випуск останніх новин.

— У-хх, — зітхнула Іка, — зміни хвилю.

— Нічого не вийде, — сказав Горошок. — Людина мусить знати, що діється в світі.

Іка знизала плечима так, як це завжди робила Горошкова мама під час передач останніх вістей. А Горошок умостився у крісло поруч з приймачем з таким виразом, що в таких випадках був у Ічиного батька.

— З усього світу, — оголосила дикторка.

Ну, а в світі як у світі.

Дикторка говорила про те, що і в зв’язку з чим заявив один американський міністр, а також якої думки про цю заяву інші закордонні міністри.

Потім було кілька слів про нове відкриття двох чеських учених і одного шведського професора в…

— В чому, в чому? — спитала Іка.

— В галузі біохімії, — відповів Горошок.

— А що це таке?

— Ти-и-и-хо! — гримнув Горошок, ніби й не звертаючи уваги на Ічину посмішку, що не без підстави промовляла: ти стільки ж розумієшся на біохімії, скільки й я.

Але одразу ж по тому дикторка повідомила дальшу новину.

— Від учора над Центральною Африкою шаленіють урагани і піщані бурі.

— Піщані бурі? — перепитала Іка. — Такі як…

— Ти-и-и-хо, — вже справді розсердився Горошок.

— Загальне занепокоєння, — провадила дикторка, — викликає доля пасажирського літака французьких авіаліній, що стартував сьогодні з аеродрому в Браззавілі, і відтоді, як увійшов у смугу урагану, не подає ознак життя. У літаку разом з екіпажем — сімдесят вісім чоловік. Пошуки тривають.

По секундній паузі дикторка почала передавати дальше повідомлення, але Горошок перестав слухати. Підвівся.

— Сімдесят вісім чоловік, — сказав він.

— Як називається той аеродром?

— Браззавіль.

— А де це?

Горошок вийшов на хвилину до іншої кімнати і повернувся з атласом. Він знайшов велику мапу Африки і мовчки розклав її на столі. Обоє схилилися над жовто-брунатно-зеленим континентом, оточеним блакитними плямами морів та океанів.

— Тут, — сказав Горошок, — Браззавіль… Це Конго. В Екваторіальній Африці.