Побачили Землю. Як Земля тікає від них, мов гарматний снаряд. Спершу перед їхніми очима розляглася величезна панорама полів і гір. Блиснула ниточка Вісли. Потім клапті хмар. І от Земля почала округлятися… округлятися… зачорніли плями морів…

— Дивись! — прошепотів Горошок. — Європа.

Далі прошепотів:

— Азія.

А потім зовсім тихо сказав:

— Земля.

І справді, крізь вікно на тлі потемнілого раптом неба вони побачили, як віддаляється сріблясто-бліда, як Місяць, кулька — рідна Земля.

— Горошку, — сказала дуже спокійним голосом Іка. — Куди ми летимо?

Горошок повернув до неї зблідле обличчя і лише розвів руками.

Тоді Іка востаннє зазирнула в вікно, потому зручно вмостилася в кріслі і ще раз спитала:

— То скажи, кому з нас усе це сниться? Тобі чи мені? Але й на це запитання не було відповіді.

— Її вже не видно, — сказав Горошок.

— Кого?

— Землі.

Іка махнула рукою. Взяла з столу посуд, подібний на круглу пляшку. В ньому гойдалась якась рожева рідина.

— Ти диви, — здивувалась вона.

Тієї миті, коли вона взяла посуд у руки, в шийці пляшки з’явився начебто носик від чайника. Дуже принадний носик. Тільки прикласти до губ — і пити.

Так вона й зробила.

— Ох! — тільки й мовила Іка.

Вона пила щось напрочуд… напрочуд приємне. Що ж це за напій? У ньому перемішався смак напіввідомих і зовсім незнаних речей. Рідина була холодна, трохи шипуча — і чудово освіжала.

Але Горошок нічого не помічав. Він усе ще з тривожним виглядом схилявся над вікном.

— Сонце! — промовив він, дивлячись на маленьку розжарену кульку, що так само, як і Земля, зменшувалася з кожною секундою і незабаром стала просто одною з мільйонів розсипаних по чорному небу зірок.

Хіба що трошки яскравіша за інші.

Лише тоді Горошок озирнувся на Іку, що, примруживши очі, ласувала чудовим напоєм.

— Що ти робиш? — скрикнув він. — Облиш це!

— І не подумаю.

Горошок хотів вирвати в Іки посудину, але вона сховала її за спину.

— Спершу сядь, — сказала вона.

Промовила так спокійно, що Горошок послухав. А Іка ще раз сьорбнула з рожевого носика.

— Бачиш? — усміхнулася вона. — Нема чого боятися.

— Я не боюся, — огризнувся Горошок. — Просто я обережний.

— Чудесне питво.

— Потім з’ясується — чудесне чи ні.

— Горошуню, — лагідно озвалася Іка, — замість сердитися попробуй з тієї другої пляшки.

Горошок знизав плечима. Але, правду казати, від хвилювання у нього пересохло в горлі не менше, як тоді в Сахарі. А друга пузата пляшка з такою самою рідиною стояла на столі — тільки руку простягнути. Що ж, довелося простягти руку і взяти ту пляшку.

А коли вже коло його губ з’явився на диво апетитний носик, Горошок без усяких роздумів приклав його до уст.

— Ну, досить! — сказала Іка.

Він ледве одірвався.

— Що це таке? — спитав він. — Полунично-яблунево-грушевий ананас чи, може, лимонно-малинова груша?

Іка весело розсміялася.

— А звідки я можу знати, що це таке? Я знаю одне — це чудесно.

— Ти додумалася, — буркнув він, беручись знову до питва.

Очі в Іки блиснули.

— Так знай, я й справді до чогось додумалась.

— Гм… До чого?

— По-перше, скільки не п’єш, а його не меншає.

— Що-о? — Горошок одірвався од своєї пляшки й глянув на неї з кумедним переляком.

— Справді, — прошепотів він. — А по-друге?

— Тобі мало? По-друге…

— Стривай! — урвав її Горошок.

Очевидячки, йому спала в голову така важлива думка, що він забув навіть про пляшку. Він хотів поставити її на стіл. Але так замислився, що поставив пляшку повз стіл. Та ще й навіть не помітив, що посуд не тільки одразу сховав свого носика, а, замість падати додолу, сам плавно став на лискучу поверхню столика.

Іка, правда, постерегла, що пляшка сама залізла на стіл, але зараз її таке вже й не здивувало. Вона перевела погляд на Горошка.

— То й що?

А Горошок підвівся з крісла, підійшов до Іки і повчально підніс догори вказівного пальця.

— Я відкрив, що “по-друге”.

— Ого!

— Так от, щоб ти знала…

— Я саме того й хочу.

— Так от… — повторив Горошок, з гідністю вмощуючись у крісло, — я дійшов висновку, що діло не таке вже й кепське.

Іка зневажливо пересмикнула плечима.