— Чого тільки не насниться людині, — пробурмотів він і знову задрімав.

А Капітан уже вихопився на вокзальний майдан. Іка скоромовкою переказувала все, що вона почула по телефонній мережі. Горошок і Капітан уважно слухали.

Наприкінці Іка несміливо сказала:

— А ще мені розповіли, ніби один з тих людей, що з: ними хлопчик, скидається на якийсь… о… опис прикмет з якогось оголошення. 3… оголошення про розшук… Горошку, що це означає? Прикмети з оголошення? Що це таке?

— Це… — почав Горошок. — Це означає… — повів він і знову затнувся. — Це такий… — сказав і замовк.

Тоді зареготав сам Капітан. Так зареготав, що аж загальмував. А потім, коли вони знову рушили повним ходом і коли за вікнами замигтіли перші дерева обабіч приміського шосе, пояснив уже цілком поважно:

— Прикмети — це зовнішність людини: які в неї очі, волосся, зріст тощо. Їх повідомляють тоді, коли немає фото. А оголошення про розшук — це така об’ява, а точніше, — звернення до людей з проханням допомогти знайти якогось злочинця. Тепер зрозуміло?

— Так.

— А яке ім’я того… з оголошення про розшук?

— Євстахій Ку… Ку… Кужевик, — пригадала Іка. — Тільки той не мав вусів, а цей має.

Запала мовчанка. Капітан мчав уже темним блискучим гостинцем до Трушева. Мигтіли дерева, дощ спливав по шибі.

Горошок неспокійно засовався на сидінні.

— Справа серйозніша, ніж я гадав, — сказав він.

— Атож! — підтвердив Капітан за хвилину і спитав: — Який у вас план?

— Це треба обміркувати, — сказав Горошок.

І всі почали обмірковувати. Капітан плавно минав повороти і зразу ж по тому брав найбільшу швидкість. Інколи він легко здригався під боковими подмухами вітру. Захоплений швидкістю, він усіма своїми циліндрами співав якусь басовиту автомобільну мелодію, пісеньку, де йшлося про швидку їзду, далекі дороги, шосе серед гір й приморські биті шляхи.

Аж от Іка підвела голову.

— Я маю один план, — проказала вона несміливо.

— Добрий план! — сказали разом Капітан і Горошок, коли Іка закінчила свою розповідь.

В залі для чекання, а точніше, в буфеті Трушівської станції, було порожньо, тихо й нудно. Тут зупинялися лише поїзди приміських ліній, сформовані з старих вагонів, що повільно котилися повз маленькі станції. Гамірно у Трушеві бувало лише тричі на день: уранці, коли відходив поїзд до Варшави, а потім, коли прибували варшавський післяобідній та варшавський вечірній поїзди. А решта часу? От саме тоді й було порожньо, тихо й нудно. Троє або четверо людей у буфеті ніколи не зчиняли галасу, і буфетниця могла спокійно плести на спицях теплі шкарпетки для своєї на диво численної родини.

Цього разу ніхто не заважав їй робити своє діло. Післяобідній варшавський поїзд прибув дві години тому, і майже всі пасажири давно вже пішли із станції. В буфеті зосталися лише двоє чоловіків з маленьким хлопчиком, які чекали вечірнього поїзда до Кусьмідрова. Хлопчик уже з годину спав на лавці, а дорослі замовили по доброму кухлеві пива і весь час про щось шепотілися.

Хлопчик, як на це одразу ж звернула увагу буфетниця, був дуже гарненький і гарно вдягнений. У нього були голубі очі, темне волосся, синє пальтечко і берет, а костюмчик і черевики — сірі. Спершу він завзято будував колодязі з сірників, раз у раз запитуючи:

— А коли мамуня прийде?

Потім йому набридло і будувати, й запитувати — і він заснув, витягнувшись на лавці. “Як лялечка”, — подумала буфетниця, в якої була штучна коса і чуле серце.

Чоловіки, навпаки, не були красені. Один, присадкуватий і товстий, що називав себе дядьком хлопчика, був одягнений цілком пристойно, навіть елегантно — до того ж мав приємне обличчя з кумедними чорними вусами. Правда, голос у нього був якийсь дивний. Надто вже липкий, люб’язний, солодкий.

А другий чоловік — худий, наче стара чапля, був зовсім неприємний. Та ще й він не дивився людям у вічі і взагалі з першої хвилини не сподобався буфетниці.

Можна, втім, сміливо сказати: коли б буфетниця прислухалася до розмови тих добродіїв, то збагнула б, що не сподобалися вони їй недарма.

А що буфетниця нічого не чула, то спокійно плела собі далі теплі шкарпетки. Чоловіки ж, теж зовні ніби й спокійно, шепотілися між собою. Насправді вони не були спокійні. І перш за все Худий, у якого від дратування виступили на щоках великі червоні плями.

— З мене досить твоїх справ, — хрипів він застуджено. — Я нездатний красти дітей.

Товстий гидко посміхався.

— Ти взагалі ні на що не здатний. Я тебе й не тримаю.

— То віддай мені мої гроші, — засичав Худий.

— Ніяких твоїх грошей у мене немає, — посміхнувся ще гидкіше вусатий.

Худому аж духу не стало з люті.

— Як це? Адже я тобі всі віддав.

— Не пам’ятаю.

— Не пам’ятаєш? — Худий так зарепетував, що аж буфетниця здивовано глянула на нього поверх окулярів. Тозстун одразу ж любо до неї всміхнувся.

— Вибачте, будь ласка, — мовив він, — ми не можемо пригадати, о котрій відходить поїзд до Кусьмідрова.