Проте, перш ніж ми з’ясуємо, що означав той вигук і що взагалі сталося потім, слід ще кількома словами розповісти, що ж увесь цей час робили Капітан з Ікою. І передусім, чи виконали вони та як саме виконали свою частину плану.

Коли Горошок вийшов з автомобіля, що з обачно погашеними фарами зупинився біля Трушівськоі станції. Іка глибоко зітхнула.

Інколи людині хочеться бути самостійною, як каже Горошок, Зосею-Самосею, себто все робити самій.

Але потім? Ах, як же тоді їй хотілося бути удвох, разом, а не лише із своїми тривожними думками.

Правда, Іка була ще під опікою і в товаристві Капітана, але за кілька хвилин їй доведеться самій, зовсім самій виконувати найважливішу частину плану. І це було не так уже й просто. Бо ж не штука бути хоробрим, коли ти хоробрий. А от спробуй бути відважним, коли біля серця починає щось лоскотати, а по спині бігають холодні мурашки. Саме це відчувала Іка в ту мить, коли Горошок вник за дверима, а Капітан поволі й обережно рушав далі. Обоє мовчали. Капітан проминув одну, потім другу темну вуличку і зупинився.

— Дивись, Іко, — сказав він тихо своїм низьким голосом. — Бачиш той рундук?

На протилежному боці невеличкого майдану світилися вікна і двері пивнички. Всередині коло прилавка було видно кілька чоловік.

Серед них майнули плащ та міліцейський кашкет.

— Бачу, — прошепотіла Іка.

— Ідеш? — спитав Капітан.

Іка глибоко зітхнула.

— Звичайно, — відповіла вона. — А… а де ви на мене чекатимете?

— Ти не турбуйся, — обіцяв Капітан, — буду там, де треба. Ти лишень гляди, щоб мені не доводилося надто часто попадати дорослим на очі. Поки що я чекаю тут…

— Ну, я йду, — вирішила Іка.

Вона вийшла з автомобіля, загорнулася в плащ, вітер одразу ж почав рвати його за поли. Біля дверей на мить зупинилася — так, усередині справді стояв міліціонер. Зараз усе залежало, чи вислухає він її. Іка ще раз глибоко зітхнула і рвонула за дверну ручку.

Задзеленчав дзвоник на одвірку, і всі, хто був у пивниці, оглянулися на неї. Оглянувся і міліціонер, молодий, дуже високий і вельми суворий. Побачивши Іку, він підвів брови.

— А ти, мала, що тут робиш? — запитав він. — Сама в таку пору?

Іка з несподіванки позадкувала. Чоловіки, що юрбились біля прилавка, за яким стояла вродлива продавщиця, зареготали, а міліціонер ступив до неї.

— Ну, що ж ти тут робиш? — повторив він.

Іка почервоніла з сорому й люті. Вона терпіти не могла, коли з неї сміялися, а надто, коли з нею поводилися, мов з дошкільницею.

— Я, власне, вас шукаю, — відповіла вона гостро.

— О-го-го! — здивувалися всі.

Міліціонер спохмурнів:

— А це ж чому?

— А тому, — випалила Іка, — що на станції сидить відомий шахрай і викрадач дітей, а ви, замість його схотіти, п’єте тут пиво!

Тепер уже всі зайшлися сміхом. Тільки цього разу почервонів міліціонер, а не Іка.

— Що за шахрай! Який він? Тихіше, громадяни! — крикнув він.

Всі замовкли. А Іка похолола. Бо вона зовсім не знала, який на вигляд отой шахрай. Та ще й його прізвище вилетіло у неї з голови. Що робити? Як переконати цих людей, що вона каже правду?

— Є… є оголошення про розшук… — почала вона несміливо.

Міліціонер не слухав її. Він сердився. У Трушеві він служив недавно, але трушівські дітлахи встигли вже не раз йому допекти. От і зараз він подумав, що це дівчисько просто глузує з нього.

— Ого, товаришу сержанте, — посміхнулася вродлива продавщиця. — Громадянка хоче вам допомогти, а ви такі нечемні.

Міліціонер почервонів, як транспарант.

— Що за оголошення? Що за жарти? Що за шахрай?

— Справжній шахрай, — вигукнула з розпачем Іка. — І звуть його… звуть його… Євстахій!

І тут усі присутні, навіть продавщиця, знову зареготали, аж у боки бралися.

А міліціонер схопив Іку за плече.

— Євстахій? — перепитав він. — Саме Євстахій? — Він підвів Іку до дверей і виставив її за поріг.

— Хто тобі дозволив кепкувати з мого імені? — гукнув він услід.

— О-го-го-го! — заливалися в пивниці. — Євстахій, Євстахій…

Грюкнули двері, й Іка опинилася на вулиці під дощем і вітром.

Їй хотілося плакати з досади отакої. Треба ж, щоб міліціонера звали так само, як шахрая. Що ж тепер робити?

Либонь, Іці не пощастило б стримати сльози, та, на щастя, коли вона підбігала до Капітана, в глибині вулички у блідому мигтінні ліхтаря вгледіла іншого міліціонера.

— Євстахій, — схлипнула вона ще раз і… і раптом пригадала прізвище: Кужевик.