— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль.

Полковник зняв телефонну трубку.

— Машину негайно! — крикнув він. А потім звернувся до фон Ворманна. — Поїдемо разом побалакати з тим вашим Ормелем.

— Даруйте, пане полковник. Коли я згадав про пансіонат “Ле Труа”, ви сказали: “Дані збігаються”. Чи повинен я це розуміти, як…

— Ви нічого не повинні розуміти, мій дорогий Ворманн. Для цього тут я. А ви — для того, щоб виконувати мої накази.

Хто знає, чи це кинуте мимохіть дорікання не спричинилося до того, що Ерік фон Ворманн вирішив повести гру на свій страх і риск. Він багато дав би, аби вдалося втерти носа цьому пихатому грубіянові.

За тюремний шпиталь був підвал без вікон з побіленими стінами. Три сінники, прикриті коричневими ковдрами, кривий стіл із шприцами й іншими медикаментами — ось і всі меблі. Зайшовши до камери, Елерт з фон Ворманном почули важке хрипле дихання чоловіка, що лежав, дивлячись у стелю. Тільки це єдине ліжко було зайняте. Лікар в есесівському мундирі і накинутому на нього білому халаті повернув до них голову.

— Агонія, — пояснив він.

— Дайте йому якийсь укол, — наказав Елерт, а побачивши, що той знизав плечима, додав: — Дайте йому укол, щоб він міг говорити. Мерці мене не цікавлять.

Лікар з розмаху всадив голку в кволу руку пораненого.

— Голка не стерильна, — буркнув він.

— Тепер це не має значення, — відповів полковник і нахилився над конаючим. Очі пораненого на мить ожили. Він глянув на Елерта, потім стулив повіки.

— Де я? — спитав він по-французькому.

Фон Ворманн швидко переклав, але Елерт знаком наказав йому замовкнути. Поранений здригнувся; він водив руками по ковдрі, стуляючи й розтуляючи пальці, ніби чогось шукав.

— Нічого не вийде, пане полковник, — промовив лікар. Елерт повернувся, пошукав чогось на столі, відкоркував одну з пляшок, понюхав.

— Спирт? — запитав він, а коли лікар кивнув головою, додав: — Спробуємо це. Люблю прості методи.

— Це для нього смертельно, — сказав лікар. — Кожна крапля рідини…

— Влийте йому це в горло. Яка різниця — раніше на дві години чи пізніше?

Ерік повернувся і хотів вийти. Полковник схопив його за плече.

— Хвилинку, лейтенанте Ворманн, вам треба вчитись. Це й є наша справжня робота, а не те, що ви робили в Мюнхені. А може, вам не подобаються мої методи?

Ворманн глянув йому просто в очі.

— Ні, пане полковник.

— Ну й не треба, — відповів Елерт. Він підійшов до лікаря й допоміг йому розтулити затиснуті зуби пораненого. Спирт, булькаючи, полився йому в рот. Чоловік захлинувся, через силу хапаючи повітря. Але так і не розплющив очей.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль, — проскандував Елерт над його вухом.

— Зюзанна любить їх тільки восени, — прошепотів поранений. А за мить додав: — Вона шле тобі свіжу партію.

Він розплющив очі і раптом зрозумів: сталося щось погане. Побачив схилені над собою голови трьох осіб у німецьких мундирах, обличчя його перекосила гримаса страху й ненависті. Полковник вхопив пораненого за плечі і міцно струснув.

— Кажи, для кого цей пароль? — верескнув він. — Житимеш, коли скажеш. Ти й так сказав багато. До своїх ти вже тепер ніколи не повернешся — вони тебе знищать… — Елерт відчув, як обм’якло в руках тіло пораненого, і раптом з огидою відпустив його.

— Ходімо, — звернувся він до фон Ворманна.

— Я ж казав, — промовив лікар в есесівському мундирі і потяг ковдру, накриваючи нею обличчя чоловіка, якому недосвідчений хірург лишив усмішку, помітну навіть зараз.

У машині Елерт запалив сигару й випустив дим прямо в лице лейтенантові.

— Запам’ятайте, лейтенанте, що для мене ви просто Ворманн і ніяких “фон”. Ясно? Опріч того, я був би дуже задоволений, якби ви облишили носити оцю гидоту, — він показав на монокль, який Ерік нервово поправив. Елерт замовк, чекаючи відповіді лейтенанта. — А що стосується цього пароля, — сказав він по паузі, — то забудьте про нього. Я подбаю про це сам. Особисто скуштую сам, — посміхнувся він, — смак каштанів на майдані Пігаль. Ви зрозуміли, лейтенанте Ворманн?

— Так точно, пане полковник.

Але Ерік не збирався забувати цього пароля. Він збагнув, що йому трапилася щаслива нагода, можливо, єдина в житті, щоб довести цьому грубіянові, хто з них кращий офіцер абверу. Він знав у обличчя всіх людей Елерта, цих горе-служак, що тинялися по місту; навіть сліпий легко впізнав би й здогадався б, що саме їм Елерт наказав звертатися до всіх офіцерів довколишніх гарнізонів з повідомленням, що найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль. Вони діяли безглуздо й грубо. Дійшло до того, що навіть його, фон Ворманна, зачепив якийсь темний тип, назвавши слова пароля.