Клосс подумав про жінку, про яку говорила Інга. Поранена в замку Едельсберг, вона, очевидно, якось приповзла до міста, зв’язалася з Інгою і тепер десь тут переховується. Але де? Напевно, людину, залишену Рінгом, це цікавить не менше, ніж його. А може, він, Клосс, зробив помилку, не звелівши Новакові обшукати сусідні будинки? Цю жінку треба знайти. Але це б означало розкриття, а якщо німці й справді повернуться? Хоч на кілька годин…

Він обійшов будинок і опинився в саду. Тут він ще не був. Вузенька стежина вела до альтанки. Клосс заглянув усередину, присвітив на мить ліхтариком. На землі, вкритій сухим листям, лежала скривавлена ганчірка. Значить, ця жінка була тут? З альтанки стежка вела далі, в глибину саду… Густі кущі бузку, а далі — огорожа і невеличкий будинок, напевно, садівника.

У вікні було темно. Двері відчинені. Клосс зайшов усередину. Світло від вікна падало на ліжко, на якому лежала жінка. Очі її були широко відкриті, обличчя перекошене від страху. Жінка була мертва — німецький багнет вшилено по саму рукоятку…

Клосс ураз відчув себе винним: не передбачив. Він не подумав, що людина, залишена Рінгом, діятиме швидше і вправніше. Не треба було ходити в замок Едельсберг, треба було чекати наступного ходу суперника в будинку аптекаря.

Жінка в замку, певно, здогадувалась, що їй загрожує. Вона прийшла до Інги і просила не розголошувати таємниці. Якби він, Клосс, устиг… Його раптом огорнув той самий холодний спокій, який він відчував завжди, коли на нього чекала боротьба з небезпечним, готовим на все противником. Тепер він уже не помилиться.

Клосс вернувся з саду і через вікно вліз до своєї кімнати. Сів на канапі, запалив цигарку. Курити не хотілося, але він був дуже стомлений і боявся, що ось-ось засне. А спати не можна було. Гриміли сімдесятишестиміліметрові гармати, в будинку так само панувала тиша, але тепер він дужче, ніж будь-коли, був упевнений, що тиша ця оманлива.

Що зараз робить фройляйн Елькен? Чому вона запитувала про ту жінку? Хто з них? Берта? Шенк? А може, хтось зовсім інший? Повільно спливали хвилини. На вулиці починало світати. Він заплющив очі, на мить заснув, але відразу ж схопився з канапи, почувши, як тихо рипнули двері… І знову тиша… Лугом стелився туман, бій немовби вщухав. Це могло означати, що німців відкинуто, але також і те, що наші частини залишають місто.

Раптом так сильно грюкнули двері, що весь дім мусив би проснутись, якби хто-небудь спав. Клосс почув крик Інги…

Він одразу кинувся до дверей, але напівдорозі зупинився, поволі скинув кітель і розстебнув сорочку. Пістолет запхнув у кишеню штанів; другий, маленький вальтер, був за халявою. В коридорі почулися кроки, і за мить він уже стояв на порозі у відчинених дверях.

Клосс побачив їх усіх: Інгу — з блідим обличчям і нестямними очима; Шенка — вже зовсім одягненого, Анну-Марію, Берту, що виглядала зовсім звичайно, як завжди, в сукні і фартусі.

Інга кричала. Коли Берта хотіла підійти до неї, вона враз відскочила до стіни.

— Ви всі тут, — сказала вона трохи спокійніше, — ніхто в вас не спав. — І, звертаючись до Анни-Марії, раптом додала: — Це ти! Ти виходила з дому. Я чула!

— Інго, скажи, бога ради, що сталося?

— Ви ще питаєте? А може, це ви? Ви навіть не встигли роздягтися.

Шенк подивився холодними очима і тільки стенув плечима.

— Я занесла їй поїсти, — промовила Інга, — а вона…

— Хто? — крикнула Берта.

— Марта Штаудінг. Тепер уже можна сказати. Я сховала її в садівниковому будиночку, але хтось із вас бачив, її вбито. Це я винна, — Інга раптом відвернулася до стіни і зайшлася слізьми.

— Так, — сказала Берта, — це твоя провина. Тобі треба було нам усе розказати, ми взяли б її до себе. Її, напевно, вбили поляки.

— Поляки! — вибухнула Інга. — Ні, не поляки стріляли в неї у замку, а німці!

Клосс відчув на собі уважний погляд Анни-Марії.

“Це ти вбив” — промовляв її погляд.

— Кожен з вас міг це зробити! — знову вигукнула Інга.

— Облиш істерику! — Берті все-таки вдалося до неї підійти. — Тепер уже немає справедливості. Тепер тут поляки…

Раптом усі замовкли, заціпеніли, слухаючи грюкіт чобіт. Хтось був під сінешніми дверима.

— Відчиніть! — крикнули по-польському.

“Невже Новак зважився на такий крок без наказу? — подумав Клосс. — Напевно, становище дуже погане і він вирішив мене виручити в такий спосіб”. — Клосс знову відчув на собі погляд Анни-Марії. Його враз огорнула тривога.

Інга відчинила двері. На порозі з’явилися сержант і двоє солдатів. Вони були в касках, з автоматами напоготові. Клосс чекав, що зараз увійде Новак, але старшого лейтенанта не було.

— Шваби, руки вгору! — скомандував сержант і усміхнувся. — По-вашому: хенде-хох!

Всі виконали наказ. Справа поверталася зовсім безглуздо. Клосс уже думав тільки про те, що він скаже Новакові. Нічого не скажеш, як полковник з ним пожартував…

Сержант, мабуть, був родом із Сілезії, бо весь час закидав німецькі слова.