Полковник ворухнувся в кріслі і зітхнув:

— Ех психологія, психологія! Палиця з двома кінцями.

Капітан не зрозумів, який зв’язок має це речення з тим, про що він розповідав, але полковник не дав часу на роздуми. Коротко повідомив про своє рішення:

— Справу “Веста”, звичайно, треба довести до кінця. Решкевичу її не дамо. Але й у Міському управлінні вона лишатися не може.

— Як це, товаришу полковник? — забуваючи про дисципліну, перебив його Завірюха.

— Не може, — спокійно повторив полковник, — бо коли залишиться в Міському управлінні, то Решкевич при бажанні заважатиме вам так само, як і досі. А порушити проти нього дисциплінарну справу немає підстав — ваші непрямі докази для цього надто слабкі.

— То що ж буде з “Вестою”? — зажурено спитав капітан.

— Перейде до нас, у відання міністерства. Отже, вийде з-під впливу інспектора Решкевича.

Капітан похилив голову. Добився! Втратив справу, в яку вклав стільки душі й праці. Хтось інший до кінця розплутає таємницю Августа Рема. Хтось інший перший гляне в обличчя невідомого Теофіла. Хтось інший остаточно викриє пана Згожельського, Гомолякса, Галку та інших посібників. Адже його справді цікавила не винагорода, а перемога в цьому небезпечному поєдинку, який розпочався місяць тому і так захопив його.

Полковник, видно, помітив розчарування капітана, бо на холодному і замкнутому обличчі з’явилася легка усмішка.

— Звичайно, ми візьмемо “Весту” не саму, а разом з вами, — додав він, з задоволенням спостерігаючи, як змінюється вираз обличчя капітана Завірюхи. — Перейдете на необмежений час у розпорядження міністерства. І ви, і всі ті, хто вам допомагає в цій справі… Оце, мабуть, і все, капітане. Ви задоволені?

Коли двері зачинилися за капітаном, полковник посидів хвилинку, потім узяв трубку одного з кількох телефонних апаратів, що стояли на столику.

— Майора Риделя. Так, це я. Слухайте, майоре, йдіть до мене! Є тут одне діло, яким треба буде негайно зайнятися. І візьміть з собою особисту справу інспектора Решкевича з Головного управління.

— Тепер Решкевич нам не страшний, — мовив Юрек В’юн, коли довідався з розмови капітана і Недєльського про те, що всі троє переходять у розпорядження Міністерства внутрішніх справ.

— Та, мабуть, ні, — усміхаючись погодився Завірюха.

Вони поверталися з міністерства, де докладно ознайомили майора Риделя із справою “Веста”. Це було два дні після розмови Завірюхи з полковником.

Секретарка подала капітанові великий конверт, на якому Недєльський помітив штамп Бюро імпорту точних приладів. Завірюха прочитав супровідний лист і кинув конверт на стіл.

— До біса! Знову щось суперечить нашій версії. Ковальський прислав накладні, де Август Рем розписався, що одержав дві посилки, звільнені від мита, по сто годинників кожна. Навчений минулим досвідом, Ковальський перевірив у відділі кадрів; виявилося, що Рем виїжджав кожного разу з Варшави на один—два дні у службових справах до тих міст, де одержували годинники.

— Отже, в нас уже є три такі накладні, — журився Недєльський. — Про одну можна було думати, що вона фальшива, але три?

— І все-таки Август Рем не винуватий! — вигукнув Завірюха. — Він не може бути винний… А інакше все моє уявлення про цю справу лопне, як мильний пузир. Треба хоч з-під землі дістати того Теофіла. Інакше не заспокоюсь!

— А власниця будинку мод у Лодзі? Вона ж щось знала про Теофіла. Може б, її ще раз викликати на допит? — втрутився Недєльський.

Цим можна було обманювати себе, поки не було відомостей Барського. Адже Барський встановив у Лодзі, що Жанна Шміт здавала годинники в магазини на різні документи. Отже, вона й є організаторкою збуту годинників. Два роки тому Шміт купила віллу за триста тисяч, а в цьому році — автомобіль за сто тисяч. Не сумнівайся, на своєму будинку мод вона цих грошей не заробила. Та й будинок виявився звичайнісіньким магазином дамських капелюшків, причому далеко не найвищої категорії. Ні, друже, ця жінка має всі шанси опинитися на лаві підсудних, тому вона и мовчить.

— І цього не помічала ні прокуратура, ні торговельна інспекція! — обурився Недєльський: він ще не знав, які новини привіз Барський з Лодзі.

— Ох, друже!.. — похитав головою Завірюха. — Видно, що ти дуже молодий. У нас іще мало таких мурів, через які не пройшов би осел, навантажений золотом. Тому, до речі, і ми маємо стільки роботи. А от Вероніка Галка, — вернувся Завірюха до попередньої розмови, — не схожа на злочинця, і, певно, могла б щось сказати про Теофіла. Але ж її немає!

Юрек В’юн хоч і мало розумів, про що йдеться, але вдавав людину “в курсі діла”, схвалював або заперечував, то ворушачи бровами, а то витріщуючи очі. Причому, коли щось казав сержант Недєльський, весь вигляд Юрека виражав сумнів, а коли говорив “пан начальник”, шофер підтакував, схвально бурмотів. Те бурмотіння привернуло нарешті увагу Завірюхи.

— Бачиш, Юрек, якби ти був бравим хлопцем, то кинувся і миттю відшукав би мені того Теофіла! — жартівливо сказав капітан.

— Слухаю, пане начальник! — схопився хлопець. — Це для мене дрібниця, тільки дайте мені його фотографію.

Завірюха і Недєльський зареготали.

— Коли б у мене була фотографія, то я й сам знав, як його шукати, — відповів капітан.

— Не може бути, — заперечив Юрек, — щоб сьогоднішній піжон не фотографувався. Десь є його знімки…

— Та є, напевно, є, але їх прибрали люди, зацікавлені в тому, щоб ми не натрапили на слід Теофіла, — пояснив на цей раз сержант Недєльський.