Коли Воловеденко повернувся в салон, більшість пасажирів, нічого не підозрюючи, спокійно спали, тільки патронеса дівчат-африканок мляво гортала ілюстрований журнал і за кілька рядів од неї гуртик її вихованок — либонь, з однієї місцевості чи племені — ледь чутно співали якусь журливу пісню.

Катерина зустріла чоловіка знайомим іронічним поглядом, навіть не помітивши його знервованості.

— Щось надовго зник… Може, знайшов нарешті товариша до чарки? — відверто глузувала вона.

— Приїхали… — Дмитро наче не чув її, стомлено опустився в крісло поряд із дружиною й нервово захихотів.

— Що значить “приїхали”? — не второпала Катерина.

— На той світ, люба дружинонько, на той світ… — Воловоденко перестав хихотіти, вп’явся поглядом в одму цятку й заціпенів, навіть не помічаючи стюардесу, котра робила йому якісь знаки.

Лише коли та підійшла й торкнулася його плеча, отямився:

— Ага, ага, я зараз…

Провівши стюардесу поглядом, він нахилився до вуха дружирі й гарячково зашепотів:

— Каюк нам усім, розумієш, каюк… Летимо на автопілоті… через півгодини закінчиться пальне…

— Послухай, чоловіче, не верзи дурниць. Ти, либонь, таки хильнув зайвого… А може, захворів?.. — торкнулася рукою чола.

— Ви усі ще нічого не знаєте… Піди в кабіну пілотів, поглянь на калюжі крові. — Він затулив обличчя долонями.

Катерина схопила чоловіка за руки, щосили шарпнула на себе.

— Розкажи до пуття, що там сталося? Воловоденко дивився на неї порожніми очима, наче не бачив.

— Нема чого розповідати… Через півгодини всім нам каюк, летимо на автопілоті, льотчиків терористи перестріляли…

Катерина безпомічно заозиралася довкіл, тоді підхопилася, підійшла до Нетребчука, розштовхала його.

— Ва-а-а-ню, прокиньтесь, чуєте… Ми на автопілоті… Прокиньтесь, Ваню…

Іван зі сну ніяк не міг второпати, чого від нього хочуть. Нарешті прокліпався, підійшов до Воловоденка.

— Отакої, земляче, весь екіпаж терористи перестріляли, — права щока в Дмитра дрібно посмикувалася. — Летимо на автопілоті… Каюк нам… — Він знову неприємно захихотів і, незважаючи на те, що дружина щосили торсала його за рукав, хихотів доти, поки до них не підійшла стюардеса й один із молодиків сивого товстуна.

— Треба обережно попитати в пасажирів, може, хтось із них за штурвалом літака сидів, знає, що й до чого, — стюардеса знеможено сіла у вільне крісло.

Негр втупився у Воловоденка:

— Зробимо так: ми з міс пройдемося рядами, а ви мерщій до рації…

— Та йди ти зі своєю рацією…

— Будь мужчиною і не ганьби себе й мене перед людьми, — з притиском мовила Катерина, яка, на відміну від чоловіка, тримала себе в руках.

— Ага, звичайно, йду… — Воловоденко підхопився і став метушливо щось шукати в кишенях.

— Дмитре, я з вами, — підвівся й собі Нетребчун.

Воловоденко махнув рукою і непевною ходою попрямував до багажного відсіку. Слідом за ним подався й Іван.

Ні Іван Нетребчук, ні Дмитро й Катерина, певне річ, сном-духом не відали, що в той самий час, коли тривала їхня невесела балачка, в двох місцях, за тисячі кілометрів одне від одного відбувалися ще дві розмови.

На двоповерховій віллі підстаркуватий пан з борідкою в черговий раз викликав свого секретаря:

— Що нового повідомляють наші радіомаяки і пости спостереження? — напосівся він на араба, щойно той прочинив двері.

— Усе, як і раніше: борт 13–86 летить на автопілоті своїм курсом…

— На скільки часу вистачить пального?

— За підрахунками оперативного відділу приблизно на півгодини.

Поглянувши на настінний годинник, бородань узяв зі столу лінійку й знову заходився щось вимірювати на карті.

За тисячі кілометрів од двоповерхової вілли, що на березі океану, в самому центрі Москви, в одній із просторих кімнат високого гранітного будинку, зібралося за столом три чоловіки. Господарем кабінету був молодявий, зарано розповнілий чоловік. Він і почав розмову, звертаючись із запитанням до худорлявого середніх літ чоловіка, котрий сидів праворуч.

— Яка є додаткова інформація про борт 13–86?

— На борту, виявляється, летять троє радянських громадян, а також один із лідерів опозиції, який брав участь у відомій вам засекреченій зустрічі представників усіх опозиційних до народного уряду груп. На зустрічі, про що нам стало відомо лише сьогодні, були також представники деяких західних спецслужб…

— Що ж, мета терористичного акту прояснюється, — тарабанив пальцями по столу господар кабінету. — Тепер найголовніше завдання — врятувати пасажирів… Що чути з наших африканських і арабських посольств?