Глухуватий голос із динаміків, що линув, здавалося, звідусіль, враз зігнав з хлопця дрімоту — стюардеса англійською мовою дозволяла відстібнути прив’язні ремені й ходити по салону. Іван одразу ж натиснув на гачечок, і кінці широкого чорного ременя самі розлетілися на бильця. Підвів очі й лише тепер помітив, що стіни над багажними сітками і стеля салону суціль вкриті химерними малюнками бордового кольору. Прямісінько перед ним був намальований силует людини з ідеально круглою головою, обведеною по контуру вохрою. Поруч — теж бордова — постать високого, кремезного мисливця, який прицілюється з лука в леопарда. Далі — вервечка всілякої дикої звірини: антилопи, зебри, жирафи, бегемоти, буйволи, носороги, слони, а під ними — страуси, павичі, грифи, папуги…

“Гай-гай, тут цілий зоопарк зібраний”, — усміхнувсь Іван сам до себе. Зацікавлено повернувся в другий бік й одразу натрапив поглядом на кілька бордових постатей мисливців, що уклякли біля забитої антилопи, стуливши докупи долоні, немов у якомусь ритуалі. Їхні круглі голови також були обведені по контуру вохрою. Трохи попереду, над арабами з срібними хрестами на грудях, котрі спокійно дрімали, чітко проглядалися бордові силуети верблюдів, коней, мавп, собак, а в кінці салону, над вхідними дверима, роззявив зубасту пащеку крокодил. Навколо нього невеличкими зграйками скупчилася дрібна риба, ще якась безформна океанська живність із кількома вузькими хвостами.

Іван так захопився спогляданням малюнків, що й не помітив стюардеси, яка вже хвилю-другу вичікувально стояла перед ним із круглою, теж розмальованою бордовими фігурками тацею, на якій гіркою височіли пластмасові стаканчики, пляшки різного розміру й форми з коньяком, кока-колою, фруктовою водою. Він спохопився лише тоді, коли стюардеса навмисне дзенькнула пляшками й, зустрівши його здивований погляд, щедро хлюпнула в стаканчик коньяку.

— Чи можу бути чимось корисною? — усміхнулась дівчина й привітно подивилася на Нетребчука.

Той невизначено стенув плечима й мовчки кивнув головою на малюнки, мовляв, що за чудасія така?

— Ці незвичайні малюнки, — стюардеса зразу посуворішала, густі рудуваті брови збіглися на переніссі, — точнісінька копія фрагментів фресок Тассілі…

— Тассілі?.. — За три роки перебування в Африці Іван жодного разу не чув цього слова.

— Тассілі, — дівчина на мить замислилась, — це скорочена назва плато Тассілін-Аджер, що в Алжірській Сахарі. На цьому плато в багатьох місцях зустрічаються отакі, єдині в цілому світі, наскельні зображення — фрески Тассілі. Ще два місяці тому я літала іншим маршрутом — з Парижа прямісінько до Джанета, а звідти, за вершинами невисоких гір, уже видно плато Тассілін-Аджер… Мені не раз доводилося там бувати…

З перших рядів салону, де сиділи сивий товстун із сигарою “докастровського” періоду і його охоронці, долинуло плескання в долоні, й стюардеса, вибачливо всміхнувшись, заквапилася туди. Ступивши кілька кроків, обернулася до Івана:

— Тільки-но звільнюсь, розкажу про Тассілі, це справжня казка…

Нетребчук бачив, як запобігливо схилилася стюардеса в поклоні перед сивим товстуном і його почтом, і нараз хвиля глухого опору здійнялася в його душі: “Чому все-таки, за чиїми законами світ влаштований так, що одні жиріють і повелівають, а інші мусять їм потурати, слугувати й принижено зазирати у вічі? Невже немовля ще в материнському лоні запрограмоване або на верховенство, або на рабство?.. Втім, хтозна, може, раби — слабкі духом, отож і терплять…”— Іван Нетребчук обвів неспішним поглядом нечисленних пасажирів. Найближче до нього, через прохід, спали, порозтулявши роти, мов малюки, три мулати в білих сорочках. Попереду них сиділи араби з “дипломатами” на колінах і хрестами на грудях, яких він ще в аеропорту охрестив місіонерами. Старший з них невідривно дивився в ілюмінатор, а може, ще й досі куняв, бо Нетребчук бачив лише високо підстрижену потилицю. Молодший, котрий сидів скраю, гортав рясно ілюстрований кольоровими фотографіями журнал. Іван ковзнув поглядом далі: від строкатого гурту дівчат-африканок хвилями накочувався дружний сміх. Одна з них, низькоросла і по-чоловічому крижаста, у яскраво-рожевій спідниці й такій самій рожевій короткуватій майці, що відтінювала шоколадну смужку на животі, босоніж витанцьовувала в проході між кріслами якийсь неспішний і вигадливий танок. Вона плавно нахилялася то в один, то в другий бік або так само плавно здіймала по черзі догори руки і при цьому щось стиха примовляла. Її товаришки — серед них було кілька зовсім дрібних, мабуть, з пігмеїв — у такт її рухам ледь-ледь похитували головами, а коли танцюристка почала викидати поперед себе, оголюючи дебелі стегна, то одну, то другу ногу, разом пирскали сміхом і кумедно цмокали язиками. Їхня тілиста патронеса-європейка на ті витівки дівчат ніяк не реагувала, вона зрідка супилася, скоса поглядаючи на сивого негра, який попихкував сигарою. Довкола його голови хмарками снувався димок. Молоді ж негри — його почет — дружно повернули голови до танцюристки, вп’явшись у неї відверто оцінюючими поглядами, і також прицмокували язиками. І все ж Нетребчука не полишало відчуття, що то один із них, то другий ні-ні та й пронизував його швидким і настороженим поглядом. Одразу ж за компанією сивого товстуна читала товстелезну книгу старенька світлошкіра мулатка. На її плече спиралася кучерява голова чоловіка. Вона раз у раз обережно обтирала носовичком піт з його чола. Через кілька вільних рядів про щось стиха перемовлялися хлопець з нульовою стрижкою і дівчина, обоє в однакових білих тенісках. Зненацька дівчина різко змахнула рукою, і Нетребчук виразно почув її гнівне: “Та досить уже туркотіти одне й те саме!”

“Господи, невже свої?! За тридев’ять земель, тут, у салоні чужого розмальованого літака, серед кількох десятків негрів, арабів і мулатів?!” Повагавшись (адже сваряться люди), він усе-таки підійшов до них. Багажні сітки й крісла довкола них були вщерть заставлені сумками й пакунками різних розмірів. “А, знай наших!” — подумав Іван й усміхнувся.

— Перепрошую, адже ви з Радянського Союзу? — Нетребчук ніяково дивився на дівчину.

Та звела на нього здивований погляд, затим широко всміхнулась у відповідь:

— Оце так зустріч!

— Дмитро Володенко, хірург, — не встаючи, простягнув Іванові руку хлопець. — А це моя дружина, Катерина Олександрівна… А вас які вітри занесли в Африку?

— Я інженер-нафтовик… Іван Нетребчук. Знаєте, три роки не був удома, а на буровій самі лише африканці, хоч вовком вий, навіть деякі наші слова почав забувати. — Щаслива посмішка не сходила з Іванового обличчя.

— А ми були у відпустці, минулого літа. Теж летіли через Париж. Та ви, Ваню, сідайте, в ногах правди немає. — Катерина забрала з крісла сумку й переставила її чоловікові на коліна. — Париж він завжди Париж. Побуваєш там раз — і залишиться він у тобі на все життя… Вам ще не доводилося бувати в Парижі? — вона замріяно дивилася кудись повз Нетребчука.

— Ні, ще не доводилось, — якось по-школярськи відповів Іван і зиркнув на Дмитра.

Той не зводив іронічного погляду з дружини.

— Париж він завжди Париж, — повторила Катерина. — Яка навкруг вишуканість і модерн! А магазини… Цього разу обов’язково куплю собі в Парижі найдорожчі духи і найсучаснішу вечірню сукню… чорну. Ні, краще бордову, до підлоги, й такі самі черевики. — Гарні, ледь вибалушені сірі очі її світилися одухотворенністю.

— Годі, накуплялись… Уявіть собі, Іване, моя люба дружинонька вирішила все африканське вбрання поскуповувати. — Воловоденко широким помахом руки, в якій був затиснутий пластмасовий стаканчик із коньяком, обвів пакунки й валізи. — А мені — скажу не повірите — заборонила навіть і думати про машину… Машина їй, бачите, непотрібна, бо її не можна на себе вдягнути… — Дмитро й далі відверто іронічно дивився на дружину.