— Дякую, — промимрив я й тицьнув книгу під пахву.

— До ваших послуг! — продавець знову підморгнув і пирснув.

Я ще раз окинув поглядом велетенські, щільно заставлені книгами полиці й рушив до виходу…

“…Подавати вахруста РАДИМО З КАРТОПЛЕЮ-ФРІ,

ПРИСМАЧЕНОЮ ОЛИВКОВОЮ ОЛІЄЮ,

Й ЗЕЛЕНИМ ГОРОШКОМ. СІЧЕНУ ПЕТРУШКУ

Й ДРІБНО ПОРІЗАНУ МОРКВУ…”

Я стояв під неоновим написом “МАРК ЕШЕМ. КНИГА-ЗНАХІДКА”, коли почув:

— Ходи сюди!.. Я озирнувся.

— Я тебе кличу, — бринів лагідний голос— Йди ж бо, не бійся, я тут, за рогом…

За рогом стояв вахруст, бавлячись сокирою,

— Книжечку, виходить, придбали? — люб’язно поцікавився вів.

— Так, ну то й що? — не збагнув я.

— Як це гарно, — замріяно мовив вахруст, — як приємно для покращення сновидінь почитати в світлі призахідного сонця… Ану-ну, глянемо, якими книжечками цікавитесь.

— Та так, дрібниці всякі…

— Дрібниці? Ге, не скажіть! — захихотів вахруст і могутньою своєю кінцівкою підняв мене в повітря.

— Відпустіть, що ви робите!? — я спробував звільнитеся.

— Ознайомимося зі знахідками! — грайливо запропонував він. — Отже, невеличкий урок усного читання!

Іншою клешнею він витягнув у мене з-під пахви книжку, театрально розв’язав стрічечку.

— А зараз ми прочитаємо назву! Лише поволеньки прочитаємо. Й гучно. Ну!

Він підсунув мені книгу під ніс. Мені потьмарилося в очах…

На синьому тлі золотими літерами було викарбувано: “825 страв із вахруста”.

— Прийми ж смерть! — рикнув вахруст, замахнувшись сокирою.

— Та постривайте, — забелькотів я, — при чому тут я!.. Мені подарували як постійному клієнтові…

— Не буде більш клієнта, — зловісно засичав він. — Ніхто вже не отримуватиме подаруночки… За деяких обставин!..

— За яких таких обставин? — знітився я.

— За кулінарних!

Він поставив мене на ноги, повернув і штурхнув у у спину;

— Бігом руш!

“…ВАХРУСТА ВИМОЧИТИ В ЧЕРВОНОМУ ВИНІ,

НАСТРОМИТИ НА МЕТАЛЕВОГО ШАМПУРА

(ВІД ЗЯБЕР ДО ХВОСТА) Й ПЕКТИ НАД

РОЗПЕЧЕНИМИ ЖАРИНАМИ (БЕЗ ПОЛУМ’Я)

ПРОТЯГОМ 20–30 ХВ. ПРИ ЦЬОМУ СЛІД РАЗ

ЗМАЩУВАТИ ЙОГО ВЕРШКОВИМ МАСЛОМ

І ОБЕРТАТИ ШАМПУРА ДО ПОЯВИ ЗОЛОТАВОЇ ШКУРИНКИ…”

Я прудко біг бетонованою доріжкою. Вахруст летів поруч, розмірено змахуючи великими крилами. Летючи, він, однак, не припиняв досліджувати злонещасну книжку й розмірковувати про життя…

— Їсти ближнього, та ще й за рецептами — гріх. — Він швидко гортав сторінки. — Подивимося, що нам пропонують… Так… У тертих сухарях… з галушками… з грибною підливою… О! Гуляш? Ну, що ж, подивимося й гуляш… “Молоденького вахруста дрібно покришити на скибочки, потрусити сухою гірчицею…” Дрібно покришити, молоденького… на скибочки, значить! Гуляш, так би мовити? Гаразд, буде й гуляш!

Й зненацька гарикнув над самим вухом:

— Ану, швидше! Ноженятами, ноженятами!

— Не підганяйте так, — захрипів я й додав, — у мене тиск!

— Недобре обманювати, — почулося згори, — тим паче пілотові!

Що я мав на це казати. На мені форма пілота, отож я молодий, здоровий, наче бик, і прикидаюся дурником.

“Яке напрочуд різноманітне життя, — роздумував я на бігу. — Ще учора ти милувався міріадами зірок і плавав у теплому океані, а вже сьогодні ти мчиш назустріч долі, зловісній і незбагненній, з якою ти, зважаючи на цю сокиру, нарешті зустрівся!..”

— “Кекс цитриновий з ягідками”! — гримнув голос згори. — Ти диви, виявляється, з вахруста навіть кекс можна приготувати! Сторінка двісті сімдесята… Прочитаємо!

Рецепт, треба еказати, був чудовий. Я біг собі й думав, що ліпше було б зробити кекс із того продавця. Дізнавшись попередньо, навіщо він підсунув мені цю ідіотську книжку.

Можна було б зважитися на невеличкий спурт, та од вахруста хіба втечеш, та й куди його тікати — два кілометри штучного суходолу посередині всепланетного океану, космопорт, торговельний центр та кемпінг, до якого я, власне, й біг…

— “Напої з вахруста багаті на вітамін С! — продовжував він цитувати. — Аби вітаміни не руйнувалися, кип’ятити слід не більше, аніж п’ять хвилин…” Гаразд, більше п’яти кип’ятити не будемо!..