— Ти гадаєш?.. Одначе в цьому щось є. Що ж тепер робити? Взяти папку — й на вокзал?

— Очевидно, це єдиний вихід. До речі, не такий вже й поганий: туалет, умивальник там є, буфет працює допізна. Бритву й мило завтра придбаєш у магазині.

— А ти ж як!

— Я повернуся назад. Навіщо мучитись обом?

Ігор поглянув на мене, як слідчий на допиті, й замислився.

— Дурннці. Через три години сядуть акумулятори й нас вишпурне назад, у теперішнє. Якщо на цей момент не заберемося на стіл — понабиваємо ґуль. А з мене вже досить. — Ігор переконався, що ґуля на лобі не зникла, й провадив далі:

— Ні. Будемо шукати інший вихід. Власне, що мені потрібно? Виграти час. Відіслати статтю раніше, ніж це зробить Каштанов. Не розібравшись у формулах, він не наважиться її публікувати, отже, трохи часу в мене є. Але на відновлення тексту й викладок, згідно чорновиків, я ризикую його втратити. А якщо шеф пошле статтю негайно, не розібравшись? Я б на його місці так і зробив би. Поки там до неї черга дійде… Стривай! А що як нам зараз зняти з неї копію. — Ігор відкрив папку й глянув у кінець рукопису. — Сто сім сторінок. Трьох плівок має стачити.

— Ну ти й розписався, Сіменон!

— А ти як думав! Піонерська робота. На її основі я планую зразу розпочати докторську. Фотоапарат у мене в сейфі. Не знаєш, де Костя “мікрот” зберігає?

— По-моєму, у фотолабораторії.

— А ключ?.. Мабуть, у нього в столі. Ходімо, допоможеш!

Ігор відсмикнув штору, зістрибнув на підлогу, міцно притискуючи до грудей свою зелену папку. Я поплівся за ним.

— Слухай… А може, рукопис все-таки взяв не Юрій Германович? Те, що він якимось чином дізнався про нього, ще не доводить…

— Хто ж іще? Не тебе ж мені підозрювати? Звичайно, зусиль для того, щоб відвести від себе підозру, шеф не пошкодував. Знаєш, що він залишив замість статті? Послання! Нібито від цих, із майбутнього. Який мерзотник, га? — Ігор вийняв із задньої кишені штанів складений вчетверо аркушик і простягнув його мені.

Зверху, зліва цього послання, красувалась емблема: різнокольорова змія, що нагадувала велику літеру “омега”, її поза таїла погрозу. Початок тексту читався гарно:

“Вельмишановний товаришу, Ігор Барчевський!

Служба Упорядкування Майбутнього настійно зобов’язує Вас зламати хронохід, знищити всю документацію й припинити всі заборонені експерименти з часом. У разі відмови…”

Папір був сильно потертий на згинах, і що там було далі, не міг у сутінках розібрати.

— Ти що, носив його в кишені цілий рік? — запитав Ігоря, вмикаючи першу-ліпшу настільну лампу.

— Ні, я ж кажу, два дні тому… а що?

— А то… Поглянь мерщій! — кличу я його. Ігор кидається до мене й устигає помітити, як змія здіймає голову над папірцем, робить стрибок і встромляє у свій власний хвіст зігнутого, на манір турецької шаблі, отруйного зуба.

Під яскравим світлом лампи, послання тане, як грудочка цукру в окропі. І ось у моїх долонях вже нічого не залишилось.

— Ну, й що ти цим хочеш сказати? — намагається приховати розгубленість Ігор.

— Очевидно, це справді послання з прийдешнього. Ти звів наклеп на Юрія Германовича. Він таки не брав рукопису. Я б на твоєму місці вибачився перед ним.

— Ха! Я що, донос на нього наклепав? Хоч у такому випадку не вибачаються. Привселюдно зневажив? Ні. Тобі щось ляпнув? Але тільки тому, що абсолютно переконаний у твоїй порядності, -знаю, ніде не рознесеш. Та й взагалі, це були просто “думки вголос”. Маю я право вільно мислити чи не маю?

— Важко з тобою Каштанову. Він сподівається, гдо ти зважиш на його делікатність й застидишся. А ти сприймаєш її за слабкість та все більше нахабнієш…

Стоп, стоп! Я не маю права втручатися в стосунки Ігоря з… самим собою. Погано, дуже погано вийшло.

— З талановитими людьми завжди важко. Ти кажеш — нахабство, я вважаю — сміливість. У потужному силовому полі творчої особистості деякі етичні поняття деформуються, як простір довкола масивної зірки, в повній, зауваж, відповідності з теорією відносності.

Даремно я хвилювався. На комарині укуси слів він давно вже не зважає.

Ігор підійшов до стола Кості-фотографа.

— Чорт! Шухляда замкнена на ключ. Нічого, зараз ми її акуратненько… — Він огледівся, щоб таке підходяще знайти.

— Стійте! — пролунав несподівано високий гугнявий голос. — Вас попереджали, що публікація статті не повинна статися?

Ігор здригнувся й різко обернувся. У затінку медичної шафи, в якій зберігалися оптичні деталі, мигтіла фігурка маленького чоловічка, закутаного з голови до ніг у щось сріблясте. Навколо його голови сяяв слабкий ореол.