Переборовши дикі перевантаження, що загрожували розчавити його, Петро смикнув важіль реверсивного режиму. Тільки таким чином можна було, якщо не зупинити, то бодай загальмувати це божевільне ковзання у безвість… Петро приготувався до різкого поштовху, зблиску восьми струменів, що повинні були вирватися ^ чотирьох надпотужних двигунів. Однак нічого такого не сталося. “Протон” невмолимо вгвинчувався у безконечну апокаліптичну трубу.

У голові, де, здавалося, заклякли від свинцевого обтяження навіть думки, майнуло: “Треба увімкнути всі бортові магнітофони”. У ніші, де до часу до пори дрімав броньований “чорний ящик”, іскрило й диміло. Отож “хранитель останнього слова пілота” міг уже або відключитися, або й зіпсуватися геть. З думкою про те, що, можливо, хоч через сотні років земляни чи якісь інші свідомі істоти все-таки якимось чудом знайдуть у безмежному космічному океані бодай шматочок магнітної плівки, Петро почав: “Я “Протон” з планети Земля… Координати 89–48 за галактичною шкалою… Швидкість сто дев’яносто— три нулі… Управління судном порушене… Радіозв’язок відсутній: Центр мене не чує… Перевантаження — сімнадцять… Величезна гравітаційна аномалія… Напевне, апарат засмоктує чорна діра… Всі спроби розвернути корабель виявилися марними… Я нічого не бачу… Задушливо й боляче… Навколо суцільна пітьма… А-а-а-а…”

На двадцяту добу у Центрі керування міжгалактичними польотами канал № 9 вимкнули. Повільно опустився у своє ложе схожий на зенітку п’ятдесятиметровий стовп радіотелескопа. Потух величезний, всіяний оранжевими цифрами та пунктирами екран.

Начальник Центру зняв окуляри й сумно сказав:

— У нього скінчилося пальне. До того ж “Протон” зник з екранів біля зони чорної діри…

На листочку календаря він записав: “Створити комісію по розслідуванню”.

Буяла весна. Палюче азіатське сонце ще не встигло перетворити кущики трави на купки сінця. І шматки дерну, якими були обкладені могилки та стели, палали коротким зеленим полум’ям.

— Ось тут, Вікторіє Андріївно, — підвів черговий офіцер Центру до химерного базальтового пам’ятника струнку біляву жінку.

А сам відійшов трохи осторонь.

Жінка довго вдивлялася у рожеву мармурову плиту. Нарешті серед імен тих, хто не повернувся з космосу, знайшла:

“Національний герой, полковник Корженко Петро Степанович”…

Легенький вітерець доторкнувся до пасма її волосся. Жінка не плакала. Вона поклала до плити букет чорнобривців. Запалила цигарку. Рушила до цвинтарної брами.

— Ваш літак о п’ятнадцятій, — нагадав їй уже в машині делікатний капітан.

— Дякую, — ледь кивнула й… здригнулася: праворуч, за сірим пологим пагорбом, вдарила громовиця.

То рвався у космічну далеч ще один “Протон”. А може, “Квант” чи “Атом”… Невдовзі й сама Вікторія Андріївна побачила у небі білий розчерк.

Аби хоч якось втішити гостю, капітан всупереч інструкціям сказав:

— На Венеру полетіли. Перша робоча вахта.

Костя Шпак закрутив останню гайку й зітхнув з полегшенням:

— Здається, все…

Робот моделі СТХ-У51-Б, а простіше — Домашній Робот (Уніфікована модель), чи зовсім просто — Друм, стояв перед нами, урочисто виблискуючи всіма своїми індикаторами. Два роки наш дружний колектив конструкторів бився над створенням універсальної домогосподарки, яка б зняла з тендітних жіночих плечей тягар буденної хатньої роботи. Друм повинен був прибирати кімнати, поратись на кухні, глядіти малечу, шити, прати, прасувати… Загалом, виконувати всі ті роботи, що досі забирали у наших вірних подруг левину частку вільного часу.

— Що ж, друзі, вітаю вас із завершенням монтажних робіт, — сказав Іван Петрович, керівник групи. — Але це лише половина справи. Перш ніж здати нашу конструкцію у масове виробництво, треба її випробувати. Ясно, умови випробування мають бути близькими, так би мовити, до бойових…

— Пропоную доручити цю справу Андрієві, — вихопився Костя Шпак.

— Чому саме мені? — поцікавивсь я.

— Ти ж у нас холостяк, — пояснив Костя. — І якщо Друм витримає у тебе, значить, він витримає де завгодно… Ви не проти, Іване Петровичу?

— Якщо Андрій згоден…

— Чого не зробиш заради прогресу! — сказав я.

— Тоді бери службову машину й вези його додому, — сказав Костя. — Щоб до твого приходу була готова вечеря. А на завтра запрошую всіх до себе: відзначимо моє тридцятиріччя, заодно й обмиємо наше дитя…

Після роботи я завжди заходив до їдальні чи кафе, щоб трохи перекусити, та сьогодні відразу подався додому. Ледве відчинив двері квартири, як відчув апетитний запах смаженої цибулі й ще чогось невимовно смачного… Я швидко роздягнувся, повісив на вішалку пальто і по ідеально натертій підлозі навшпиньки пройшов на кухню.

Біля стерильно чистої газової плити стояв Друм і уважно вивчав якусь інструкцію. А на столі… Ои леле! Я навіть не підозрював, яке диво можна створити із звичайної любительської ковбаси, картоплі та цибулі. Отож швиденько помив руки й усівся до столу.

— Ану, Друмчику, дістань із холодильника пляшку, — скомандував. — Щось у горлі пересохло.

Друм слухняно шарпнув дверцята холодильника, дістав з полиці пляшку лимонаду. Із задоволенням випивши різкого холодного напою, я взявся до вечері. Страва була чудова. Швиденько упоравшись, перейшов до вітальні й увімкнув телевізор: от-от мав початися матч на першість країни з футболу…