15 квітня.Віктор починає робити перші кроки. Поки що не даватиму йому великої волі.

28 квітня.На три місяці вилітаю на Деймос”.

Євген Андріанович перегорнув кілька сторінок.

“…Віктор захоплюється мікрофільмами. Він здатний цілісінькі ночі дивитись фільми-звіти про космічні експедиції. Я кажу “ночі”, адже Віктор не знає утоми і інших людських слабостей. Дивна річ (обміркувати і обговорити з проф. Свєтловим): Віктор має досконалу пам’ять. Він бездоганно запам’ятовує все, що будь-коли читав або бачив. Навіщо ж він знову і знов переглядає деякі мікрофільми? Невже тому, що це, говорячи людською мовою, якось його “хвилює”? Чи не тут лежить початок емоцій?”

У двері постукали, і в кімнату вбігла задихана лаборантка.

— Товаришу голова координаційної Ради, — випалила вона поспішно, — інженер Стреттон знайшовся.

— Де ж він? — схопився Євген Андріанович.

— Віднесли на медпункт. Він непритомний.

Високий чоловік у білому халаті повільно зняв маску.

— Життю ніщо не загрожує, — відповів він на запитання Євгена Андріановича. — Це звичайний хлороформ, щоправда у збільшеній дозі.

Євген Андріанович кілька секунд вдивлявся у бліде обличчя і міцно стиснуті губи Стреттона.

— Де його знайшли? — спитав він.

— У тому ж будинку, де ми були з самого початку, в цокольній лабораторії, — відповів шофер. — І при ньому ось… — Він подав Євгену Андріановичу записку. Той розгорнув її.

“Шановний Джордже Стреттон, — було в записці. — Очевидно, опритомнівши від наркозу і прочитавши записку, ви зрозумієте мене і пробачите. Після всіх книжок і фільмів, після всього, що я побачив і дізнався, користуючись своєю виконавчою системою, я відчув, що мушу перевірити себе. Це те, що вашою мовою зветься випробовуванням. Мені схотілося дізнатись, наскільки швидко і правильно я зможу приймати рішення в незнайомих і небезпечних умовах, що загрожують самому існуванню. І я зважився повторити подвиг капітана Рамо, який і досі лишається неперевершеним. Під час вашого перебування на Деймосі я займався своїм зовнішнім виглядом і, здається, досяг повної подібності до вас. Це було не дуже важко. Особливо знадобились у цій справі органічні полімери з лабораторії синтезу. Я вірю, що мені пощастить обігнути Юпітер з вимкненими дюзами, пройшовши поблизу Марцелли, і тоді я повернусь у Клайд…”

— Він може протаранити Марцеллу або врізатись у Юпітер! — вигукнув Євген Андріанович. — Адже система керування “Кардана” не відрегульована. Негайно радируйте на “Кардан”, нехай повертається! Спробуємо пояснити…

— Це нічого не дасть, — виступив наперед Антон Петрович. — Система радіоприйому на “Кардані” зіпсована.

— Що ж! Тоді вихід один. Треба послати ракету-перехоплювач, — вирішив голова Ради.

— Євгене Андріановичу, дозвольте мені, — сказав директор музею, — я наздожену його і заверну назад. А крім того, — він посміхнувся, — ми ж трохи знайомі… з “інженером Стреттоном”.

— Вирушайте, — погодився голова. — Не можна гаяти жодної хвилини. Якщо “Кардан” не підкориться, доведеться підірвати його. Але, сподіваюсь, до цього не дійде.

— Ні, звичайно. Я добре знаю… “Стреттона”.

“Справді, — подумав Євген Андріанович, — це відважний робот. Хіба не вклав у нього Джордж Стреттон свої найкращі риси: безстрашність і цікавість, наполегливість і допитливість?.. І ось вони, наслідки…”

— Хіба не прекрасно, що творіння рук людських досягло такого високого ступеня досконалості? — наче відповідаючи на думки Євгена Андріановича, сказав директор музею.

В хвилини сильного хвилювання Антон Петрович іноді висловлювався пишномовно.

— Він наче школяр, що мріє про подвиги, — тихо мовила лаборантка.

Після перевантаження, викликаного прискоренням, настав блаженний стан невагомості. Антон Петрович увімкнув кругове спостереження. Земля нерухомо висіла блакитною краплиною серед миготливих зірок. Вони холодно горіли в чорному небі. Праворуч повільно піднімався величезний диск Місяця, схожий на рельєф головного мозку: на Місяці провадилися великі роботи. Локатори без упину обмацували простір, шукаючи “Кардана”. По екрану пробігали тремтливі хвилі.

“Де ж він тепер… гм… самозваний інженер Стреттон? — подумав Антон Петрович. — Мабуть, уже пройшов Карантинний супутник”. І тут в Антона Петровича промайнула думка, від якої його кинуло в жар.

“А все-таки дії робота не такі вже й безглузді, як здається на перший погляд. Я, мабуть, і сам полинув би в небо, щоб повторити подвиг капітана Рамо”.

— Джоні, якщо ти не перестанеш мучити кота, битиму. Чуєш?

— Це не кіт, мамо.

— А що ж то, шибенику? — простоволоса жінка, по пояс висунувшись із вікна будинку, намагалася розгледіти, що тримає в руках її десятирічний син.

— Мамо, це іграшковий… — голос Джоні тремтів од захоплення, — іграшковий кіт. Глянь, який пухнастий.

— Не бери всякої гидоти до рук.

— Це не гидота… Він учений, — намагався переконати Джоні.

— Зараз же покинь кота і марш додому! — в голосі матері вже вчувалися металічні нотки. — Зовсім від рук одбився.