Якось після вахти я зайшов до старпома. Георгій Георгійович за звичкою марудився з пластинкою. А втім, не було, здається, на “Ізольді” людини, яка займалася б чимось іншим у ці жахливі дні.

— Як Валентин? — одразу ж спитав він.

— Лікар вважає, що він уже зовсім здоровий, — сказав я, підходячи до електронного мікроскопа, за яким працював Георгій Георгійович.

— Я не про це, — старпом на хвильку одірвався од своєї справи. — Він, як і раніше, стверджує, що бачив у кристалі різноманітні картини?

— Так.

— Дивно. Чому ж досі нікому не щастило спостерігати щось подібне? Бачиш, — Георгій Георгійович кивнув на установку, — навіть мікроскоп не допомагає. І збільшення чималеньке!..

— А речовина перейшла в кристалічний стан?

— В тім-то й річ, що ні. Ось я й хочу змусити її зробити це. Я вже й магнітним полем діяв, і мезонним, — і ніякісінького результату! Ось, полюбуйся, — вів далі старпом, взявши сіру грудку в руку і тримаючи її навису, — сидить собі і, мабуть, сміється над нашими зусиллями!

Далі все відбулося протягом секунди. З сірої речовини вихопився майже безбарвний язичок, водночас почувся легенький тріск.

Я прийшов до тями од глухого стуку. Щось упало на підлогу. Мені здалося, що це старпом впустив додолу кляту грудку. Але тут одразу побачив, що помилився. На підлозі біля ніг валявся… ремінець, білий пластмасовий ремінець од годинника. А сам годинник — знаменитий хронометр Георгія Георгійовича — зник, лишивши після себе тільки швидко танучий димок.

Ми з старпомом мовчки перезирнулися. Георгій Георгійович машинально глянув на зап’ястя руки, ніби сподіваючись, що хронометр з’явиться на тому самому місці.

— Клята необережність, — вимушено посміхнувся Георгій Георгійович. — Адже сказано: пластинку тримати подалі од хромонікелевих речей.

— Але досі вона не ковтала годинників.

— Головне, ковтнула — і ніби й нічого не сталося! Тільки поважчала.

— Диви, диви! — закричав я, пильно дивлячись на грудку. У нас на очах вона почала міняти форму, набуваючи обрисів ромбічного кристала. — Це воно!

Георгій Георгійович стояв мов громом прибитий. Мені здалося, що він не може поворухнутися. Я швидко присунув до нього невеличкий столик, хоч теж відчував у м’язах незрозуміле оніміння.

— Дякую, Володю, — мовив старпом здушеним голосом і повільно-повільно поклав кристал на столик.

Це була вже не грудка сіруватої речовини, а бездоганно правильний кристал. Із глибини його линуло фантастичне синє світло.

Я забув про все на світі. Нічого схожого мені не доводилось бачити. А я ж спостерігав грозу на Юпітері!.. Мені довелось пережити жахливу піщану бурю на Марсі, коли весь світ здається червоним. Я спостерігав на Проксимі бальсанч — неповторне явище природи, коли на величезних просторах виростають вогняні дерева, а потім з їхніх верхівок починають одна за одною вискакувати фіолетові стріли, розпанахуючи аспідно-чорне небо.

Але те, що розгорталося переді мною тепер, не можна було порівняти ні з чим, колись баченим.

Георгій Георгійович теж був ніби зачарований.

І лише хвилин через сорок, коли кристал став тьмяніти і картини в його глибині почали меркнути, я перевів дух. Ми з старпомом одночасно зітхнули. Глянувши на нього, я вжахнувся. Коли годину тому я ввійшов у рубку, мене зустрів ставний жвавий, енергійний чоловік з рум’янцем на щоках, засмаглий од кварцового сонця. А тепер він був згорблений і такий блідий, що навіть загар не міг сховати блідості. На лобі блищали дрібні крапельки поту.

Певно, і я мав не кращий вигляд, бо старпом якось дивно подивився на мене.

“Ізольда” мала чотири двигуни: один анігіляційний, що працював на антиречовині, і три іонні — вони створювали тягу за рахунок оддачі при викиданні іонів (тому наш корабель і називався прямоточним іонольотом).

Учора капітан наказав вимкнути всі чотири двигуни: “Ізольда” саме перетинала потужне силове поле, і, відповідно намагнітивши корпус корабля, ми могли рухатися в цьому полі на зразок того, як електрон розганяється в полі прискорювача.

Рухатися за рахунок такого космічного прискорювача було вигідно: можна було зекономити анігіляційне та іонне паливо. Але цей спосіб мав і вади: потрібна була прямо-таки ювелірна робота у визначенні величини й конфігурації намагнічування корпусу корабля. Найменше відхилення в розрахунках — і корабель “занесе” далеко вбік. Та й силове поле, що його перетинала “Ізольда”, щораз мінялося як за величиною, так і за напрямком, а це вимагало майже миттєвого коректування. Отож, слідкуючій кібернетичній системі корабля доводилось працювати на повну потужність.