Шрифт:
— А що ж! — погодився Василь. — Може й серед пустоти! До речі, великий Ціолковський гаряче вірив, що життя розквітне скрізь, де є матерія і рух. А на Місяці чи на інших планетах є речовина, є проміння Сонця, значить, є і рух, розвиток. Цей розвиток обов’язково приведе до ускладнень, до створення якогось виду життя!..
Діти слухали палку дискусію, їх оченята аж блищали від захоплення, хоч вони дечого й не розуміли. Юрій Сергійович схилився до них, запитав:
— Ну як?
— Цілий місяць би слухав, — видихнув Андрійко.
— А хто вам більше подобається? Той, хто заперечує життя, чи Василь? — хитро запитав учений.
— Василь, — дружно відповіли діти.
Юрій Сергійович нічого не відповів, лише його очі якось потепліли, спалахнули вологим блиском.
Дискусія тривала ще дуже довго. Виступали вчені, інженери, спеціалісти по ракетах. Багато з них не вірили у зустріч із розумними істотами на планеті Марс, вони вишукували будь-який привід чи факт, щоб посіяти сумнів у такій зустрічі, але прихильники Василя були гарячі, нестримні, впевнені у своєму переконанні, і їхня думка панувала в атмосфері суперечки.
О десятій годині Юрій Сергійович провів друзів до воріт космодрому, тепло попрощався.
Діти йшли лісом, поміж березами, мовчки — занадто багато вражень ринуло сьогодні в їх свідомість. Вже біля околиці села Андрійко зупинився, сказав:
— Борю, Надійко… у мене є план…
— Який план? — озвалася Надійка.
— Страшний. Тільки ви нікому нічичирк. Завтра збираймося туди, до березового лісу, і все обсудимо…
Змова
Вихор на голові Андрійка переможно стримів угору, сині очі схвильовано поблискували. Надійка і Боря наперед приготувалися почути щось незвичайне… Так воно і сталося.
Вони отетеріло слухали свого вожака, який ледве чутно шепотів:
— Самі чули — готується політ на Марс…
— Чули…
— Вперше в історії… справжня ракета!
— Ну то й що? — не второпав Боря.
— От і дурний. Невже не додумав? У всіх книжках написано, що з дорослими летять діти, пробравшись, “зайцем” у ракету. А потім стають у пригоді…
— Ой, а це ти здорово придумав! — вигукнула Надійка. Од хвилювання в неї аж ластовиння виступило на носі. Андрійко цикнув на неї.
— Тихо! А то хтось почує!
— Я не розумію, — озвався Боря.
— Потім зрозумієш. Слухай, що кажу. Значить, так… Ракета летить завтра вночі. Нам треба пробратися в неї, щоб ніхто не помітив.
— Еге, — злякано озвався Боря. — Перша ракета полетить без людей. На ній будуть лише автомати…
— То це й краще! — зверхньо відповів Андрійко. — Будем повними господарями.
— А їсти що будемо? З голоду попухнем! Адже там, крім залізяччя, нічого не буде!
— Сам ти залізяччя! — розсердився вожак. — Жеретія! Для науки можна й поголодувати. А, крім того, ми захопимо з собою харчів…
— Де?
— Як де? Вдома!
— Це буде… нібито… крадіжка…
— Ех, ти! Просто секретна операція. Я візьму хлібину, огірків, копчене стегно… Мати потім зрозуміє.
— І я дещо візьму, — пообіцяла Надійка.
— Ну, от і добре.
— А як же школа? — непевно промовив Боря. — Ми можемо запізнитися до початку навчання…
Андрійко зневажливо махнув рукою.
— Героїв не судять. Повернемось, і всі будуть заздрити нам. А потім підемо у школу пілотів… Як Гагарін!
— А якщо… не вернемось? — ледве чутно прошепотіла Надійна.
Боря теж замислився, широко розплющивши сірі очі, ніби вдивлявся в уявні картини майбутньої мандрівки.
Андрійко подумав, поглянув на товаришів, зітхнув. Потім розвів руками.
— Що ж поробиш… якщо не вернемось, то будемо жертвами…
— Якими жертвами? — спитав Боря.
— Жертвами науки.
— А-а-а…
Таке пояснення хоч і не задовольнило Борю, але він уже не суперечив Андрійкові. А вожак, побачивши кислий вираз на обличчі товариша, переконливо заявив:
— Можеш не боятися. Наші ракети досконалі Отже, до Марса ми долетимо. А коли що — то на Марсі є життя. Знайдемо там людей…
— А якщо ми їх не знайдемо?.. — перебив Боря.
— Ну то й що? Зачекаємо, доки прибудуть наші..
— А їсти будемо мохи і що під руки попадеться. Не помремо. Зате поможемо вченим… Ну як — згода?
— Згода! — аж підскочила Надійка. — Та я на край світу полечу!
— Знаю. За тебе я певний. А ти, Борю?
— Полечу, — якось хрипко відповів Боря.
— Злякався, — зневажливо протягнув Андрійко. — Прищулився, мов той заєць. Боїшся, так говори одразу!
— І нічого я не боюся… Мені тільки мами жаль… Буде переживать…