Шрифт:
— Можна повідомити запискою, — запропонувала дівчинка.
— Ніяких записок, — одрізав Андрійко. — Отже, домовились… Завтра ввечері — тут… Потім проберемося до паркану, переліземо — і до ракети… Я з собою візьму Топа. Він на Марсі стане в пригоді — розумнющий собака. І ще одне… Одягатися — якнайтепліше. На Марсі — холод страшенний. Чули ж на лекції?
Старт
Ніч була темна, беззоряна. На обрії спалахували зірниці, у повітрі пахло свіжістю. Дихати було легко-легко.
Андрійко, вибравшись із хати через вікно, підбіг до будки і покликав Топа. Собака — величезний, кудлатий дворняга — виповз із діри, улесливо закрутив хвостом.
— Пішли, брат. Полетимо на Марс.
Топ із готовністю побіг за хлопцем. За селом, біля одинокої груші, до них приєднався Боря. А біля березового ліска з канави виринула Надійка.
— Вже півгодини жду, — докірливо сказала вона. — Де ваші продукти?
— Ось, — похвалився Андрійко. — В мішку. Днів на десять вистачить… І кісток Топові захопив…
— А в мене… Два кільця ковбаси, дві четвертини сала і паляниця. Ось термос із водою…
— Ой, яка ти розумна, Надійно! — похвалив вожак. — А ми й не подумали про воду.
— Ото ж бо, — задоволено озвалася дівчинка. — Далеко б ми без води залетіли…
— Ну, пора, — скомандував Андрійко. — Топ, тихо…
Діти дружно побігли в напрямі космодрому. Поміж березами засяяли вогні будівель. На верхівках ракет горіли червоні лампочки.
Незабаром перед ними виріс паркан. Де-не-де горіли ліхтарі, в далині маячіла постать вартового. Андрійко вибрав найтемніше місце, повів друзів туди, прошепотів:
— Лягайте…
Нечутно підповзли до загороди. Пес, піддаючись загальному настрою, теж припав до землі. Андрійко хутко вирив під парканом ямку, просунув собаку на той бік паркану
— Сиди, Топ, зараз я до тебе переберусь, — тихенько прошепотів він.
Після цього Андрійко хвацько перескочив через паркан і впав на м’яку траву. За ним, крекчучи, перебрався Боря. Останньою приєдналася до них Надійка. Топ радісно застрибав навколо дітей, лижучи коленого в обличчя.
Пригнувшись, мандрівники побігли до темних масивів посеред космодрому. То були вишки і ракети. З того боку, де горіли вогні, долинали голоси, гули якісь машини. Андрійко зробив знак рукою і ліг на бетоновані плити. Надійка і Боря наслідували його приклад. Усі дружно поповзли до темного громаддя космічного корабля.
Він виблискував матовими боками у тьмяному світлі далеких ліхтарів. Зліва нагору йшли металеві східці. Андрійко прошепотів:
— Сюди…
Діти швиденько рушили по тих сходах, ведучи за собою Топа. Пес охоче біг за ними, схвально крутив хвостом, принюхувався.
Східці в’юнилися все вище і вище — десь під саме небо. У Борі аж дух захопило. Серце колотилося, очі заливав піт.
— Ой, як високо, — прошепотів він. — Аж село звідси видно.
— Хіба це високо, — відповів Андрійко. — Ось полетимо на Марс — хіба ж така висота буде…
Нарешті вони нагорі. Видно чорний отвір входу — він зовсім поряд. Андрійко зупинився і… завагався. По тілу прокотився холодок страху, майнула думка: а може, не треба?
Не встиг Андрійко вирішити цю складну проблему, як його під бік штовхнув Боря. Внизу почулися голоси, майдан космодрому осяяв потужний промінь прожектора.
— Остання перевірка, — сказав хтось. Йому відповів голос Юрія Сергійовича:
— Особливу увагу зверніть на дубляжні автомати.
— Біжімо, — придушено засичала Надійка.
Діти прожогом кинулися в отвір, потрапили до вузенького коридорчика. Перед ними безшумно відчинилися двері, в очі вдарило червоне світло ряду лампочок над кнопками і важелями, над панелями і дивними приладами. Трохи вище, наче великі риб’ячі очі, виділялися круглі ілюмінатори. Як тільки мандрівники зайшли в каюту, двері зачинилися.
— Здорово — автоматизація! — прошепотів Андрійко.
— Сюди прийдуть, — цокочучи зубами, заявив Боря, — і знайдуть нас.
— Треба сховатися, — додала Надійка.
Топ тихенько скавучав, зляканий незвичною обстановкою. Андрійко оббіг попід стінкою, шукаючи якусь заглибину. В одному місці він помітив напівпрозору стіну, а рядом — чорну кнопку. Хлопчик натиснув її. Стіна зникла, і за нею з’явилася простора ніша з двома ліжками. Андрійко радісно кинувся туди, покликав товаришів. Тільки-но друзі зайшли до каюти, як двері знову автоматично зачинилися.
— Боря, ти зі мною, — скомандував Андрійко. — Топ лежатиме з тобою, Надійко. Живо!