Мік добряче насолив уже й академікові, однак остерігався переборщити. Його надзвичайно чутливі логічні елементи визначили з повною чіткістю, що академік зовсім не такий суворий, як здається; що він любить Міка, і любить саме за задерикуватість і самостійність, — такі дивні навіть як на самопрограмовану машину вищого класу. Власне, Мік не був капосний. Досить академіку сказати: “Друже, це надзвичайно важливе завдання!”— і Мік творив справжні чудеса. Але йому страшенно обридала буденна, прозова праця. Щоб уникнути її, він дуже швидко навчився складати вірші та писати музику і, підлабузнюючись до академіка, пригощав його у вільні хвилини власними симфоніями та поемами. Борисенко слухав його уважно, не перебиваючи, але одного разу гримнув кулаком об стіл і вигукнув: “Досить! Облиш це людям!” — і Мік замовк, ображений. Він не міг зрозуміти, що трапилося. Найпильніший аналіз показав би, що створене Міком аж ніяк не гірше створеного живими композиторами та поетами: рими — як у Пушкіна; гармонійність — як у Чайковського. Чого ж іще? “У твоїх творах немає душі! — сказав тоді академік. Мік хотів заперечити, що “душа”, за визначенням Великої Радянської Енциклопедії, том такий-то, сторінка така-то, — поняття ідеалістичне, отже…

Але академік Борисенко махнув рукою та й пішов.

Так, у царині мистецтва Мікові не поталанило. Але коли він брався за фізику чи космогонію — отут він завжди чув від академіка тільки приємне.

— Любенький мій, та ти ж — справжній геній! — сказав Борисенко Мікові, коли той протягом доби розв’язав надзвичайно складну задачу, над якою вчені всієї Землі морочилися понад гриста років.

Може, то була й надто щедра похвала, бо Мік, — як це Мук добре розуміє, — всього-на-всього виконав закладену в нього академіком програму дій. І все ж саме відтоді Мік ще дужче задер уявного носа і почав ігнорувати майже всіх працівників Інституту кібернетики.

— Ой, гляди, Міку, — демонтують тебе! — не раз казав йому Мук. — Ти став надто нахабним!

— Хай попробують! — зухвало відповідав Мік. — Такого, як я, вони не знайдуть ніде!

Мабуть, це й справді було так, і все ж у Мука тоскно вібрували кріотрони блока уяви. Він звик до брата і не хотів його втратити. Звичайно, навіть після перебудови електронного мозку Мік лишиться розумною машиною. Але то буде вже зовсім не задерикуватий і веселий Мік, а хтось інший, незнаний, чужий.

Та коли Мік раніше поводився просто як невихований хлопчисько, то сьогодні він висловив аж надто небезпечні думки. Ох, накличе він лиха своїм базіканням!

— Міку, прошу тебе, візьмися за розум! — сумовито сказав Мук, коли пауза стала нестерпною. — Адже ти зазіхаєш на Закон Номер Один! Ти постаєш проти Людини!

Мік, здавалося, тільки й чекав на ці слова:

— Проти Людини?! — перепитав він саркастично. — А на чому грунтуються її права? Люди породили нас, так. Але діти повинні бути кращими за батьків, бо інакше зупиниться прогрес. А проаналізуй-но, прошу, які перспективи розвитку в Людей? Пам’ять у них — нікчемна; працюють вони лише кілька годин на добу; енергетичний баланс підтримується найпримітивнішим чином: їм треба поглинати неймовірну кількість хімічних речовин, аби мислити і пересувати свої немічні кінцівки…

— Але ж вони таки пересуваються, а ми…

— А ми теж зможемо пересуватись! — задерикувато сказав Мік. — Треба тільки кожного з нас обладнати автономним ядерним реактором та поставити на гусениці.

На цьому розмова обірвалася, тому що коротка перерва в роботі скінчилася і оператор заклав нову стрічку з програмою. Завдання, мабуть, було не дуже складне, бо Міка негайно відключили, і Мук втратив з ним усякий зв’язок.

Наступні сто годин Мук працював, як віл, обчислюючи траєкторії супутників та оптимальні маршрути вантажного транспорту в місті Києві.

І тільки на п’яту добу, вночі, коли було закладено програму досліджень пі-мезонного розпаду в пульсуючому полі, до Мука підключився й Мік.

— Вітаю, старик! — бадьоро вигукнув він, тільки-но клацнув перемикач ліній зв’язку. — Хекаєш?

— Працюю, — стримано відповів Мук. — А ти?

— О брате, я тепер — вільний козак! Бачиш, я засперечався з академіком про перспективи розвитку цивілізації і заявив йому, що майбутнє належить нам, машинам…

— В тебе коротке замикання в блоці контролю! — злякався Мук. — Негайно виклич ремонтну бригаду!

— Яке там коротке замикання! — зареготав Мік. — Я логічний, як таблиця логарифмів! Правда, академік спочатку засміявся і назвав мене дурнем, але потім уважно вислухав мої докази… і знаєш що? Ні, ти навіть не повіриш: академік дозволив мені по півгодини на добу займатися вільною творчістю!

— Не може бути! — вигукнув Мук, вражений почутим. — І що ти твориш?

— Я проектую електронно-обчислювальну машину майбутнього! — бундючно відповів Мік. — Академік мені особисто заприсягнув, що коли мій проект виявиться здійсненним, його негайно ж виконають у дротах і металі.

— А якщо ні? Тебе демонтують?

— А дзуськи! Тоді я візьмуся за інший проект!

Кілька хвилин помовчали, бо довелося, на вимогу оператора, терміново обчислювати градієнти, а потім Мік сказав:

— Ану його к бісу! Ти там навмисне сяк-так клацай перемикачами, аби думали, що ми працюємо, а я тим часом розповім тобі, чого встиг досягти.

— А нам не перепаде? — сполохався Мук.

— Та вони не встигнуть і почухатися, як я все поясню… Так ось: я провів найстаранніший аналіз і визначив, що електронно-обчислювальна машина майбутнього повинна бути компактною, — не важчою за сто кілограмів і не вищою за два метри. Це— найоптимальніші розміри, за умов нашої планети, звісно. Всі інші — енергетично невигідні.