Шрифт:
— Але…
— Не перебивай. Знаю, що ти хочеш сказати: ніякі напівпровідники чи кріотрони не зможуть вміститися у злагоді такого обсягу. Ну, то що ж — доведеться в такому разі використати білкові системи з йонною провідністю.
— Але ти сам казав, що люди, які мають таку ж…
— Не перебивай! До чого тут — “люди”?!. Значно важливіше те, що в білкову систему такого розміру не можна вмістити атомний реактор, — хоча б тому, що не вдасться захистити від розпаду живий білок. Отож, на жаль, доведеться використати надзвичайно недосконалий спосіб видобування енергії з органічних сполук типу вуглеводів та жирів…
— Знову ж таки, як у людей? — недовірливо перепитав Мук.
— Ну яке це має значення?! — зморщився Мік. — Проаналізуємо краще питання про органи чуття майбутньої машини. Вона повинна мати щонайменше по два мікрофони та фотоелементи, аби на відстані точно визначати, де знаходиться джерело світла й звуку.
— Очі й вуха… — прошепотів Мук.
— А хоч би й так! — розгнівався Мік. — На жаль, від радіолокаторів доведеться відмовитися, бо вони надто неекономічні з енергетичного боку… І далі, як же пересуватиметься ота машина майбутнього? Я довго обмірковував це питання і переконався, що колеса чи гусениці використати не можна, бо білкова структура системи не дозволить встановити електромотори чи газові турбіни. Отож доведеться використати шарнірні важелі…
— Типу людських ніг?
— І завжди ти вискочиш поперед батька в пекло! Ну, хай навіть так, коли ти полюбляєш людські слова. Взагалі кажучи, це в них непогано придумано. Отож і нам нічого не станеться, якщо ми запозичимо їхній спосіб пересування, а рушійну силу будемо одержувати з допомогою білкових пасом, які звуться м’язами.
— Але ж потрібні ще кінцівки, щоб можна було працювати? — глибокодумно запитав Мук.
— Ти — геній! — іронічно сказав Мік. — Звичайно ж, такі кінцівки потрібні. Спочатку я запроектував їх аж вісім штук. Але потім виявилося, що цілком досить двох…
— Стривай, стривай! Та це ж… — зібравши все накреслене Міком, Мук аж тепер збагнув, що брат просто глузує з нього. — Мік, базікало нещасний, та ти ж описав ЛЮДИНУ!
Тут не втримався й Мік. Він щиро зареготав, а потім зітхнув:
— Так, друже, — Людину! Мені здалося, що саме ми, електронні машини, станемо царями природи. Я по-справжньому старанно почав проектувати отого свого нащадка, який зумів би досягти і набагато перевищити рівень Людини. Але, як не дивно, найсуворіший аналіз показав, що така “ідеальна машина майбутнього” мусить бути абсолютно тотожна з Людиною!
Помовчали. Довго, секунд з п’ять. А потім Мік сказав:
— Ну, годі дурниць. Берімося мерщій за обчислення, бо коли б нам з тобою справді не перепало!
ЕЛІКСИР ЖИТТЯ
Напровесні цього року в П’ятій палаті Найцентральнішої клініки міста Києва помирав такий собі підстаркуватий Письменник. Він прожив на світі не багато й не мало — півста літ; зазнав за ці роки і слави й неслав’я, гіркоти поразок і радості перемог; працював, не знаючи ні сну, ні спочинку; написав кільканадцять сяких-таких науково-фантастичних оповідань, повістей та романів; ніколи не думав про старість і смерть, бо вони уявлялися йому надто далекими… аж раптом захворів і опинився в лікарні.
Дивно було спочатку Письменникові: як це так сталося, що він, завжди такий дужий і молодий, — бо відомо ж, що в 50 літ тільки починається зрілість! — не може самостійно підвестися на ліжку; як оце так, що йому, який завжди уникав ліків, — окрім еліксиру бадьорості, звичайно! — тепер щодня доводиться поглинати неймовірну кількість таблеток та порошків; як це в нього, — колись такого соромливого! — вистачає нахабства вісім разів на добу повертатися до гарненької медсестри Тасі тим місцем, — даруйте на слові! — звідки ноги ростуть і куди шприцем штрикають?!
Але що ж — людина звикає до всього на світі. Отож і Письменник поступово призвичаївся до думки, що він — хворий. Дещо пізніше усвідомив, що він — тяжко хворий.
Оскільки ж всілякі уколи, порошки та мікстури аж ніяк не допомагали, Письменник з часом переконався, що він — невиліковно хворий. А в такому разі личило готуватися до смерті.
Слід віддати Письменникові належне: він був дисциплінованим пацієнтом, тому пообіцяв не помирати, поки Великий Консиліум отієї Найцентральнішої клініки не поставить остаточного діагнозу. А тоді — поганяй до ями, бо, як відомо, навіть звичайний діагноз дільничного лікаря оскарженню не підлягає, то що вже казати про вердикт Великого Консиліуму!
Одне слово, рано чи пізно, а таки відбувся й Великий Консиліум. Говорилося на ньому багато мудрих-премудрих фраз, та все — латиною, та все з посиланнями на світил медицини, починаючи з тата-Гіппократа і аж до Попова-гомеопата включно. Звісно, кожен з членів Великого Консиліуму вважав несхибно правильною тільки власну думку і дуже негативно ставився до міркувань колег.
Проте недарма ж у підручнику з алгебри написано, що мінус на мінус завжди дають плюс. Остаточний діагноз був одностайний: “Смерть!”