Так зник єдиний дорогоцінний свідок Сирагузи. Втім, не один. Наступного дня у каплиці центральної нью-йоркської в'язниці було знайдено труп П'єтро Муньяні — людини, що передала на борту «Індепенденс» статую апостола Елмеру Берку. Муньяні, зарізали. Однак і тут, так само, як і в Канзас-Сіті, поліції не вдалося знайти й сліду вбивць.

Сирагуза зазнав нищівної поразки. Що ж, недарма весело всміхався репортерам Віто Дженовезе, бо знав: і цього разу дбайливо налагоджений, вивірений, як годинник, гангстерський апарат його синдикату не схибить.

Біографія Дженовезе — суцільна низка злочинів. 15-річним хлопцем він разом з батьками-бідняками прибув до Штатів. Саме бідність, яку Дженовезе зненавидів ще на батьківщині, штовхнула юнака на шлях злочинів. Цей шлях вів через нью-йоркський порт — одвічне гангстерське кубло, де Дженовезе швидко порозумівся з бандитами, а вони, в свою чергу, також швидко оцінили здібності новачка. Злодій, грабіжник, вимагатель, контрабандист, зрештою, торговець наркотиками — ось щаблини його подальшої кар'єри.

Вже на початку тридцятих років молодий Дженовезе — значуща фігура в синдикаті: керівник відділу, що займався імпортом наркотиків, довірена особа «вершків» — Лакі Лючано, Френка Кастелло, Альберто Анастазіа. Трохи згодом він підіймається ще вище, стає ад'ютантом самого Лючано. Але невдовзі потрапляє в халепу.

На одному з своїх засідань верхівка мафії ухвалила «усунути» гангстера Бокка за зраду: той вирішив діяти самостійно, поза синдикатом. На ті часи Дженовезе за своїм «службовим становищем» уже не міг власноруч здійснювати подібні доручення. Отже, він довірив операцію найманцеві Еміліо Галло, який заробляв «хліб насущний» у такий кривавий спосіб. Однак, щоб усе було гаразд, іншому найманцеві, Ернесто Руполо, було доручено «усунути» самого Галло. Перший вбивця вправно впорався із завданням, але другий схибив: після нападу Галло вижив. Він збагнув, що до чого, пішов до поліції і виказав Дженовезе.

Аби не потрапити на електричний стілець, Дженовезе довелося тікати до рідної Італії. Тут він швидко акліматизувався, налагодив зв'язки і продовжив «справу свого життя», тобто торгівлю наркотиками. Невдовзі у нього з'явилися добрі знайомі у вищому світі, бо королівська аристократія і фашистська верхівка були найголовнішими клієнтами Дженовезе. Дійшло до того, що король Віктор-Емануїл пожалував злочинцеві почесний титул «комендаторе».

Коли почалася друга світова війна, Дженовезе, як американського громадянина, було інтерновано. Два роки провів він за колючим дротом концтабору в Абруцьких горах; потім його друзі глузували з цього приводу: мовляв, за все життя Дженовезе так довго не сидів за гратами. Проте знайомства з впливовими особами й популярність Дженовезе серед гангстерів врешті-решт зацікавили фашистську таємну поліцію, і «комендаторе» був звільнений. Звичайно, не безкоштовно.

На той час в Нью-Йорку жив відомий демократ-антифашист, італійський емігрант Карло Треска. Він видав щотижневик «Іль Мартелло», на сторінках якого гнівно таврував злочинну коричневу банду та її ватажків — дуче і фюрера. Звісно, італійські фашисти намагалися будь-що «розрахуватися» з Треска, проте зусилля агентів не досягали мети.

За волю та «скромну винагороду» — 500 тисяч доларів — Дженовезе погодився «владнати справу». Він не вихвалявся, адже під час війни гангстерський апарат синдиката діяв так само злагоджено й інтенсивно, як у мирні часи.

…Це трапилося ввечері 11 січня 1943 року на розі нью-йоркських П'ятої авеню та П'ятнадцятої вулиці, в самому центрі міста. До Карло Треска, що прогулювався із знайомим, наблизився якийсь кремезний чоловік і кілька разів вистрелив впритул. Треска вмер на місці. Невідомий спокійно сів у «форд» і поїхав. Однак троє норвезьких дипломатів, які спостерігали цю сцену, кинулися слідом за ним. «Форд» вони не наздогнали, проте встигли занотувати номер машини.

Через кілька годин поліція виявила й затримала господаря «форда»: ним був американець італійського походження Карміне Галенте, що неодноразово відбував покарання за торгівлю наркотиками. Щодо вбивства, Галенте викручувався банально: мовляв, напередодні його машину вкрали, до злочину він непричетний.

Лишалося одне: щоб свідки вбивства пізнали Галенте. Та оскільки саме 11 січня 1943 року в Нью-Йорку було вперше впроваджено затемнення і тому на його завжди залитих сліпучим світлом вулицях було темно, ані знайомець Треска, ані норвежці не могли категорично підтвердити, що перед ними саме вбивця.

Галенте було випущено з-під варти. Газети ж писали: «Безсумнівно, що це — політичне вбивство, здійснене за вказівкою італійських ватажків. Немає сумніву і в тому, що до справи приклав руку Віто Дженовезе, який на такий спосіб купував собі волю».

Проте підозри та коментарі преси — то ще не обвинувальний матеріал. До того ж Дженовезе перебував за кордоном і був недосяжний для американських властей.

Та коли закінчилася війна і американські війська окупували Італію, нью-йоркська прокуратура зажадала, щоб військовий міністр розшукав Дженовезе. Це виявилося надто простим: адже останній вже служив в американській окупаційній армії перекладачем, вірний бандитському принципові прислужуватися сильнішому. Через три місяці він уже сидів у нью-йоркській в'язниці.