Шрифт:
Оформлення В. Спицевича
Друкується за виданням “Искатель”, 1962. № 3, 4, 5; 1963, № 4.
ОСОБЛИВА НЕОБХІДНІСТЬ
Науково-фантастична повість
1
— Це в нас розповідали, бувало, вечорами, — сказав Сенцов.
— Еге ж, вечорами… — озвався Раїн, зітхаючи.
Вечорів вони давно не бачили.
Вечори лишилися там, де й тіні дерев, прозорі струмки, що біжать по круглих камінцях, білі хмари і веселі вогні міст. Там можна було просто собі встати й гайнути прогулюватись вулицями, не одягаючи скафандрів.
Там залишилося й багато чого іншого, ім’я якому — Земля. Дивна річ: з відстані в сімдесят мільйонів кілометрів мала б, напевне, здатися зовсім невеликою рідна планета, що давно вже перетворилась на яскраву зірочку, яку не відрізнити від інших. Та виходило інакше — Земля звідси ставала набагато більшою, сильнішою, ріднішою до неможливого! І кожен спогад про неї — дорожчий дорогого.
2
— Так ось, — вів далі Сенцов, ховаючи усмішку і пильно оглядаючи всіх примруженими очима, — Баранцева ви всі, звичайно, пам’ятаєте, — ну, завідувача сектором астронавігації інституту? Згідно плану підготовки у політ на довколаземну орбіту мали вивести і всіх викладачів — щоб краще розумілися на психіці курсантів. І ось настає черга Баранцеву…
Він зупинився на півслові. Звук, м’який і сумовитий, зародився десь під стелею. Поступово він сильнішав, ставав різкішим, холодною голкою колов вуха. Блимнули голубі плафони. Відтак звук, наче втомившись, почав згасати й затих на низькій, ледь хрипкуватій, буркотливо-жалібній ноті.
— Усім на місця! — чітко промовив Сенцов, хоч товариші його й так сиділи на своїх місцях. — За десять хвилин — поправка…
…Від сильного поштовху на мить запаморочилось у голові, хитнуло в кріслах. На екрані заднього огляду блимнули й згасли довгі вогняні язики.
Сенцов, нагнувшись до закріпленого в центрі пульта — прямо перед його кріслом — мікрофона, натиснув клавішу, виразно продиктував:
— Двадцять — сорок дві… Автоматично виконано корекційний поворот. Уточнено курс…
Калве, оператор, із свого поста керування молектронним обчислювачем уже простягував йому щойно видану друкарським пристроєм стрічку. Сенцов, примружившись, назвав цифри координат корабля у просторі:
— Екіпаж здоровий, механізми і прилади без ушкоджень, пригод нема. Все.
Він вимкнув мікрофон. Повернув своє крісло (середнє з п’яти, які розміщувалися у вигині схожого на підкову пульта) так, щоб краще бачити всіх: чи не треба заспокоїти, підбадьорити товаришів перед важкою ділянкою шляху?
Високий широкоплечий Калве, новак у космосі й людина явно некосмічних габаритів, як жартували товариші, сидів, поринувши в роздуми, машинально пригладжуючи долонею поріділий чуб. Він здавався брилою, яка позичила спокій і незворушність у своїх лічильно-обчислювальних пристроїв, і ніхто, крім хіба Сенцова, не знав про той страх перед простором, від якого Калве ще не встиг остаточно вилікуватися. Калве не підведе. Авжеж…
Поруч із ним відкинувся у кріслі Раїн. Очі його були напівзаплющені, немовби його зовсім не турбував політ, турбували якісь особливості спектра зірки RR Ліри, помічені під час спостереження саме звідси, з простору, вільного від атмосферних перешкод. Невисокий, худий — відомий астроном і водночас штурман, чи, як тепер казали, астронавігатор експедиції, він на перший погляд здавався кволим і якимось чужим у цій тісній рубці, де техніка, техніка, техніка оточувала їх з усіх боків. Та Сенцов, який не перший рейс уже проводив з Раїним (щоправда, то були місячні рейси, але це справи не змінювало), знав, що на вченого можна покластися в усьому.
Сенцов перевів погляд на Азарова. Порив і рух… З нього будуть люди. Лише вдруге в рейсі, а поводить себе, немов досвідчений зореплавець. Поки що, правда, витримки не вистачає. Ось і зараз…
Дійсно, Азаров не міг витримати такої довгої мовчанки, неспокійно засовався у кріслі.
— Ось… — мовив він. — І це називається людина вийшла в космос. А якщо розміркувати — в космос вийшли автомати. Летять вони, а ми їх обслуговуємо…
Сенцов знизав плечима. Калве (він був латиш) неквапливо — щоб не помилитися в російській граматиці — відповів:
— Рухом корабля керують швидкообчислювальні пристрої. Вони з цим справляються краще за нас. Люди виконують свої завдання, машини — свої. Так мені здається…
— А мені не здається! — сердито сказав Азаров. Відстебнувшись, він підвівся і, шарудячи присосками черевиків (з ними можна було при певних навичках пересуватися на підлозі), заходив по рубці, чіпляючись плечима за стіни.
— І взагалі, — запально казав він далі, — киньте ви хизуватися своїми машинами! Та ви, мабуть, з більшою охотою жили б у світі таких ось мікромодульних інтелектів. Ми ж — пілоти і мусимо працювати, вести корабель. А тут організували якийсь санаторний режим. Та коли…