Так, це був той самий голос… Жіночий — низький, ледь вібруючий, сповнений якогось м’якого тепла… Він легко і мелодійно вимовляв незрозумілі слова, і здавалось — жінка чимось схвильована, притьмом благає про щось дороге, дуже важливе… Чи, може, вона щось пояснює йому? Голос часом підвищувався, тремтів і знову пестив слух бадьорими, радісними переливами…

І тоді Сенцов одразу пригадав, що тієї миті, коли він уперше почув голос, йому снився сон. Жінка снилась йому, струнка і вродлива. Він не міг зараз пригадати її обличчя, але голос її він пізнав й інтонацію теж. І так само, як у сні, він не розумів її слів, але відчував теплоту і ніжність, якими був пройнятий той голос.

Голос замовк, обірвався на півслові, і тоді Сенцов, остаточно збагнувши, що чує його зовсім не вві сні, став гарячково розмірковувати — звідки ж він міг з’явитись? Це не галюцинація: жінка справді говорила десь зовсім поруч, тут, у каюті…

Схопившись, він почав старанно нишпорити по каюті. Відчинив стінні шафи, обстежив усю, до останнього дециметра, підлогу — і нікого не знайшов. І тільки в самому кутку, над ложем, на рівні голови лежачої людини побачив малесенькі дверцята, яких не помічав раніше.

За ними виявився мініатюрний апарат, з нього стриміла пластинка, вкрита складним, неправильної форми візерунком. Мабуть, тут було записано останнє побажання жінки її милому, що вирушив у далечінь, і колишній господар каюти слухав його перед сном…

Чому, йдучи звідси, він не взяв із собою листа? Таких речей не забувають. Просто тому, що вони квапились, чи була й інша причина?

Можливо, командир корабля — каюта ця, найближча до рубки, належала, певно, йому — загинув ще раніше. Не випадково ж ракета залишилась на супутнику.

Сенцов щиро пожалів жінку з чудесним голосом, яка ніколи не дочекається назад милого. Та й сама вона, мабуть, давно померла — скільки часу збігло… А втім, може, там, на їхній планеті, живуть довго?

І раптом — уперше з такою ясністю ним заволоділо почуття, що ті, хто будував цей зореліт і ракету, були такі ж, як люди. Вони так само кохали, а отже, так само ненавиділи, так само страждали, так само раділи й думали, і тому ніяке несвідоме зло не могло ховатися в їхній техніці…

І ще він зрозумів, що можливість вибратися звідси все-таки є і вони її з часом обов’язково знайдуть!

— Спасибі, люба, — сказав він жінці і вклонився у той бік, де стояв апарат. Він вимовив це так сердечно, ніби його подяка могла долетіти до неї. Та — хто знає? — може, кожне, навіть найтихіше слово вдячності і любові не загублюється в просторі і завжди досягає того, кому його надіслано, летячи із швидкістю, про яку ще нічого не знає теорія відносності?

Потім він вийняв пластинку з апарата, щоб голос не звучав марно: тільки у важкі хвилини слід було слухати його… Він подумав, що обов’язково візьме її з собою на Землю.

Згодом він вийшов з ракети. Рівень радіації продовжував наростати. Гаятися не можна було.

Він пішов будити товаришів. Незабаром усі зібралися. Сенцову не довелось довго роз’яснювати становище.

— Ну що ж, присядемо як годиться… — сказав Сенцов, і всі на хвилинку сіли. Все вже було зібране, все готове до відходу нагору, в оранжерею.

Сенцов подивився на друзів.

Вони вже належали історії — п’ятеро чоловік, що сиділи в чужій каюті.

Вони належали історії, як перші люди, які зустрілися з іншою цивілізацією. Та навіть коли б цього не сталося — а на Землі ж про це поки що нічого не знали, — вони однаково належали історії, як люди, що загинули поза Землею, штурмуючи Простір. Ще живі, вони були поховані під неймовірною товщею просторів, які відділяли їх від рідної планети, просторів, які колись здаватимуться зовсім не страшними.

І все ж, подумалося Сенцову, вони не армія, яка капітулювала, а солдати, що відпочивають між боями.

Відпочивали бійці… І, як звичайно буває на привалах, хтось тихенько затяг пісню.

Ледве вловивши мелодію, Сенцов підхопив її — так само неголосно, бо пісня ця була з тих, які співають не звучними й добре поставленими голосами, а стиха, трохи, може, неправильно й хрипкувато, з тією особливою якістю, яку в нас називають задушевністю, і не в змозі її замінити ніяка школа і навіть талант.

Це була пісня, яку співали в незабутні і неповторні сорокові роки — такі далекі і такі близькі їм зараз; пісня, в якій немовби сконцентрувалась уся романтика того суворого, збройного часу…

В ній співалось про двох друзів, котрі служили в одному полку, — “пісню співай, співай…” (співай, хоч би що там сталося: не тобі одному довелось нелегко! — так розумів тепер Сенцов ці слова), — і, хоч різні були в них вдачі, вони дружили справжньою дружбою (тут пісню підхопили Коробов і Азаров: хто, як не вони, пілоти, знали ціну справжній дружбі!)…