Мовчали всю дорогу, бо говорити не було про що; попрощалися похапцем. А коли Курт озирнувся біля виходу на посадочний майданчик — він уже не розрізнив знайомих облич: за суцільноскляними стінами вокзалу вирував людський мурашник.

Лайнер стартував з Темпельгофського аеропорту о восьмій нуль-нуль за берлінським часом, а приземлився в Чікаго-Віргінія о п’ятій нуль-нуль за нью-йоркським. На подорож до Пітсбурга Курт витратив значно більше часу, та все ж зайшов до кабінету містера Друммонда точно о дев’ятій. Крокодил дуже зрадів, його побачивши. Сказав, що він задоволений: мовляв, йому доповіли, що містер Гешке близько заприятелював з містером Альйошін, — навіть пиячив з ним і їздив у дальні прогулянки, — отже, слід сподіватися, що цей місяць не минув марно. Курт був настільки приголомшений оцією підозрілою обізнаністю Друммонда, що і слова не вимовив у відповідь. А втім, бос його, мабуть, і не слухав би. Закінчивши свій монолог, він дружньо штовхнув Курта кулаком у груди і побажав йому успіху в дослідженнях.

Прямуючи до своєї лабораторії, Курт сопів, як роздратований носоріг. Все, все лишилося колишнім, наче й не було цього повного подій і роздумів місяця! Як і раніше, доктор Гешке з похмурою заповзятливістю вола працюватиме щодня по дванадцять годин над проблемою, яка не тільки втратила свою привабливість, а й остобісіла; як і раніше, з винуватим виглядом слухатиме нотації шефа, щоб аж після розмови знайти влучні, гострі відповіді, — потрібні як торішній сніг. Тільки й того, що тепер усі ці, здавалося б, дрібниці складатимуться одна до одної, аж доки якась остання краплинка переповнить чашу.

А що тоді буде — невідомо. В усякому разі, щось лихе.

Петер зустрів його радісно. Бажаючи довести, що немарно їв хазяйський хліб, лаборант за цей місяць до дзеркального блиску начистив усю апаратуру, навів ідеальний порядок у шафах з хімікатами та зразками мінералів. Навіть поляризаційний мікроскоп було відремонтовано — Петер навмисне поставив його на видне місце.

Але Курт був злопам’ятний; він не забув, що перед виїздом до Європи не встиг вилаяти лаборанта за неуважність; отож, щойно привітавшись, почав вичитувати за муху в шихті.

Досить було б Петерові визнати свою провину — і Курт вмить охолов би. Однак той несподівано затявся: не може бути. Доводив: густина сит — така й така; після пересівання шихту перемелюють вдруге; форму наповнюють на вібростенді, а отже, всі легкі часточки неодмінно спливуть на поверхню. Все це доктор Гешке чудово знав і без нього, але, оскільки за всіх умов у даному разі міг бути винний тільки лаборант, він розлютився вкрай:

— Гаразд, Петер: ми зараз повторимо експеримент. А якщо буде доведена ваша неуважність — начувайтесь!.. Ідіть, шукайте муху.

Мабуть, лаборант уже пошкодував про свою впертість, — правдошукачам частенько перепадає ні за що. Але наказ є наказ. Тільки де ти знайдеш оту кляту муху, коли всякими дуетами та хлорофосами винищено всю живу дрібноту? Певно, довелося йому таки добряче попобігати, бо він повернувся аж через годину. Зате приніс не одну муху, а п’ять.

Курт уже всміхався нишком: на цьому можна б і сказати годі. Провчив лаборанта — буде уважніший надалі. Але прокинулась цікавість експериментатора: справді, як могла комаха опинитися в шихті не-ушкодженою?

З усією серйозністю, — наче йшлося про дослід першорядної ваги! — вони приспали бідолашну муху ефіром, підготували всі матеріали для виготовлення вогнетриву. А от загнати її в шихту не вдалося ніяким чином.

— Гер доктор, — нерішуче сказав Петер, коли доктор Гешке уже починав сопіти від незадоволення. — А може… Пам’ятаєте оту муху, яку ви наказали ганяти з пластинки перед вмиканням генератора?.. Може, проміння її якось… ну, чи запхнуло, чи як там… у вогнетрив?

— Яким чином? — докірливо запитав Курт. — Та ви ж знаєте: при температурі три тисячі градусів даймонсит все ще має міцність сталі!.. Але хай буде так. Підготуйте пластинку. Розташуйте муху там, де вона сиділа минулого разу… Якщо ми вже почали робити дурниці, то вичерпаємо їх до кінця.

Підготовка забрала всього лише кілька хвилин. Курт глянув на екранчик пульта керування: все точно, як було тоді, тільки муха дохла, не ворушиться.

— Годі, Петер, ідіть сюди.

Курт натиснув на кнопку. Басовито, урочисто загув генератор. Спалахнуло в лабораторії нестерпне сяйво. На екранчику в даймонситову пластинку уп’явся тонісінький промінчик. Ось він завібрував, почав розширюватися, розпливатися… торкнувся мухи. На мить вся комаха постала ніби викутою з сліпучого срібла, — звісно ж, хітин враз обвуглився. Ще часточка секунди — і розсиплеться все на порох…

Але трапилося несподіване: оцей “кістячок” мухи, — чи як там його назвати, — почав повільно занурюватися в даймонситову пластинку — так, ніби вона була не з вогнетриву, а з розтопленого парафіну.

— Бачите, гер доктор? — радісно запитав Петер. — Проміння й справді загнало її в даймонсит.

— Бачу, — лаконічно відповів доктор Гешке.

Але бачив він зовсім не те, що лаборант. Сухий, аналітичний розум ученого зафіксував, зважив, порівняв і дійшов висновку: ідеться про величне, епохальне відкриття, яке… яке може бути дуже небезпечним взагалі, а його авторові — насамперед.