— Прошу, Петер, нікому не прохопіться про наші “мушині експерименти”, щоб не підняли на глум. І — пробачте мені. Ви справді не провинилися ні в чому. А щоб ви не мали образи на мене, я попрошу надати вам вищу платню. Ви цього заслуговуєте.

Перевіривши з допомогою інтроскопа, що муха справді опинилась всередині вогнетриву, Курт сховав ту даймонситову пластинку в сейф і замкнув його з особливою уважністю.

Є відкриття, які дуже нагадують затиснуту в кулаці гранату з висмикнутою чекою: тільки розтиснеш пальці — вмить гримне вибух.

— Серж, чи не могли б ви зробити мені невеличку послугу?

— Охоче, Кет. Яку саме?

Вона лежала на трасі горілиць, задумливо поглядаючи на рожеві хмари надвечір’я. В її голосі ледь-ледь бриніли інтонації лукавства.

— Прошу, Кет. Я до ваших послуг.

— Знайдіть мені, коли ваша ласка, пристойного жениха.

— Жениха?.. Буде зроблено, міледі. Які ваші вимоги?

— Ну… — Кет підвелась і, зберігаючи повну серйозність, наморщила лоб. — Насамперед у нього повинні бути сірі очі. Приблизно такі, як у вас.

— Зафіксовано, міс.

— Далі. Він має бути високий і стрункий. Приблизно як ви.

— Зафіксовано.

— Він повинен бути обдарований і кмітливий. Такою мірою, скажімо, як ви.

— Так.

— Вік особливого значення не має, але тридцятип’ятирічний мене влаштував би цілком і повністю.

— Зрозуміло.

— Він повинен любити тільки мене, і більш нікого.

— Сувора вимога, але — зафіксовано.

— Він повинен носити мене на руках!

— Перепрошую, міс: яка ваша вага?

— Шістдесят кілограмів, але він не має права навіть запитувати про це.

— Оце й усі ваші вимоги?

— Найголовніші. Є ще кілька, але то вже дрібниці… Ну, то підшукаєте? Я вам буду довіку вдячна!

— Гм… Та є один на прикметі.

— А хто ж це?

— Я.

— Ви?! — Кет підхопилась, чудесно імітуючи обурення. — Я ж тільки просила вас про послугу, а ви… Втім, гаразд: пропозиція є пропозицією, а ми — люди ділові… Встаньте, прошу! Та не посміхайтесь, не посміхайтесь! Плакати треба, а не сміятися! — вона обійшла круг нього, хитнула головою і сказала скрушно. — Ні, не пасуєте!

— Та чому ж? — Сергій вів далі гру. — Адже щодо вимог ніби все гаразд.

— Не все. Я ж казала, що є ще дрібні. Наприклад, така: мій жених повинен мати мільйон доларів.

— Чого нема — того нема! — зареготав Сергій. — І не буде!.. А навіщо вам, Кет, отой мільйон?

— Не ставте нецензурних запитань!.. І ще: мій жених повинен уміти захистити мене скрізь і завжди.

— Ну, це зробити можна.

— Ви так гадаєте? — вона блискавичним рухом схопила його за зап’ястя правої руки, підняла її, прослизнула йому під пахву. Ще мить — і буде закінчено класичний “нирок під руку”, а тоді вже і найдужчий мужчина не викрутиться. Але недарма ж Сергій Альошин свого часу виборов звання чемпіона-самбіста: хоч який несподіваний був цей напад, м’язи спрацювали цілком рефлекторно. Спочатку він тільки загальмував атаку дівчини, — а в цьому й виявляється найвища майстерність захисту самбіста, — потім затиснув її під пахвою, повільно заломив їй руки назад, обернув обличчям до себе.

— Ну?!

Вона дихала важко, її ніздрі гнівно роздималися, зелені променисті очі блищали вороже.

— За правом переможця я одержу з вас контрибуцію! — він поцілував її в одне око, в друге, потім у губи. Кет не пручалася, не промовила й слова, тільки все тіло її напружинилося.

— Перепрошую!.. — Сергій випустив її з обіймів, посадив на простелений долі килимок.

Кет зітхнула, лягла горілиць, підклавши руки під голову. Довго мовчала, — Сергій уже місця не знаходив від обтяжливості паузи, — потім сказала:

— Я навіть не підозрювала, що мені буде з вами так важко.

— Не засмучуйтесь, Кет! Просто я більше тренувався.

— О, мені було навіть приємно відчути себе переможеною. Я про інше. Про нашу зустріч. І про те, що буде після неї… П’ять хвилин тому ми в жартівливій формі освідчилися одне одному в коханні. І була мить — одна-едина мить! — коли я ладна була простягнути до вас руки і вигукнути: ось я, твоя назавжди!.. Але я жахнулася цієї думки; мені нестерпно закортіло принизити вас, поставити на коліна, — бодай фізично. Проте й тут ви перемогли. І от я зараз лежу та й думаю: навіщо все це було мені потрібно? Через два дні я поїду звідси і навряд чи приїду ще хоч раз. Навіщо мені згадувати, що десь у далекому-предалекому Києві є людина, яка могла б стати моїм найвірнішим супутником у житті?!

— То лишайтесь, і так станеться насправді.

— Який ви милий, щирий, наївний хлопчисько! — вона скуйовдила йому волосся, на мить припала щокою до його плеча і враз випросталася. — Юридично я молодша за вас на вісім років. А насправді — старіша на ціле життя. Навіть на цілу епоху!.. Скажіть: а ви лишилися б у Америці задля мене?

— Ні.

— Отож і я, Серж. Мені все у вас незвично. Ви живете зовсім по-іншому. Не хочу аналізувати, чи краще, чи гірше, — просто не так, як ми. Мої слова про мільйон доларів ви сприйняли за жарт, а це було сказано серйозно.