Хлопець уважно прислухався до кожного слова, прикивував головою, та видно було, що все довколишнє для нього ще лишалося приголомшливою екзотикою. І в цьому нема нічого дивного: не за один день лаборант стає справжнім лаборантом.

Зараз йому треба продемонструвати найефектніше: роботу дистанційного маніпулятора та генератор у дії.

— Дивись, Вітю: оце — мій механічний помічник, “цвіркун”, як назвав його небіжчик Петро Іванович. Без нього часом ніяк не можна обійтися, бо в активній зоні температура така висока, а випромінювання таке потужне, що не допомагає навіть анти-термічний скафандр. Наш “цвіркун” — не робот, він просто дублює рухи людини. І дуже точно! Його членисті “пальці” можуть, наприклад, підняти з підлоги сірник і запалити, чиркнувши ним по коробці. Але це вже залежить від майстерності оператора… Ходімо, покажу тобі, як ним керують.

Вони зайшли до “кабінету”, — тобто за перегородку. Сергій сів до пульта, притяг до себе шарнірні ажурні “рукавиці”, занурив у них руки по плечі. Вказівним пластмасовим “пальцем” правиці натиснув на кнопку вмикання дистанційного маніпулятора.

І ту ж мить на “грудях” цвіркуна спалахнула неонова сигнальна лампочка, дистанційний маніпулятор повільно рушив з місця, покотився на своїх коліщатках до “кабінету”. Зупинився. Вклонився своєю чудернацькою головою з великими очима-об’єктивами. Простяг Вікторові тонку, довгу “руку”, поплескав його по плечу “пальцями”, а потім обережно посмикав за вухо.

— Чудесно, Сергію Михайловичу! — захоплено вигукнув Вітя. — Доторк такий делікатний, ніби од живого створіння!.. А оті його вусики на “голові” — антени, звичайно?

— Так. У “тулубі” маніпулятора міститься надзвичайно складна радіоконструкція, з численними фільтрами та стабілізаторами, — адже йому доводиться працювати в зоні “білого шуму” генератора. Знаєш, що це таке?

— Знаю. Я трошки цікавився радіотехнікою.

— Так от, застерігаю: не здумай “цікавитися” будовою “цвіркуна”! Схема дуже делікатна й примхлива, часом виходить з ладу навіть безпричинно, здавалося б.

— А лагодите його ви?

— Ні, тут я не втну. За “цвіркунами” наглядає спеціальна людина.

— А хіба наш не один?

— Є ще кілька.

— А вони не перешкоджають один одному?

— Ні. Працюють на різних частотах, та і радіус дії передавачів лише кілька метрів… Ну, годі про “цвіркуна”. Треба братися до роботи. Ходімо, я покажу, як готуються до проведення експерименту.

Сергій не став пояснювати Вікторові змісту та завдання досліду: хлопцеві ще зарано заглиблюватися в теорію, хай спочатку хоч призвичаїться до елементарних речей.

— Сьогодні, Вітю, ми будемо досліджувати так званий “кварковий резонанс” графіту. Що це таке — побачиш на власні очі, а зрозумієш дещо пізніше. Тільки прошу: ніде й нікому не повторюй наукових термінів, які тут почуєш, і не розповідай, що бачив. А сам пильно придивляйся до кожного мого руху — наступний експеримент уже готуватимеш ти… Дивись: насамперед треба встановити оцей диск у зоні фокусування кваркових променів. Робиться це так… Потім кладемо на нього піддослідний зразок, — у даному разі кубик з графіту. Якщо цей кубик зануриться у вогнетрив — дослід удався.

Якщо зануриться!.. Навряд чи так станеться. Аж до вчорашнього вечора гіпотеза про “кварковий резонанс”, здавалося б, виправдувала себе блискуче. Чого-чого тільки не “наковталася” кристамулітова “перепічка” протягом останніх чотирьох днів! Сили кваркового резонансу з однаковою легкістю заганяли в неї і пластмасові вироби, і шматочки дерева, і органічні частки. Відбувалося це красиво і просто: треба було тільки ввімкнути К-генератор і, дуже повільно змінюючи його частоту, дочекатися моменту, коли піддослідний зразок почне занурюватися у вогнетрив. Ні, кристамуліт лишався міцним-міцнісіньким; “безтілесності” набував сам предмет. Свою форму він зберігав, — мабуть за рахунок не повністю компенсованих міжатомних сил, земному тяжінню продовжував скорятися, — через те й опускався вниз. Але це було тільки в зоні дії випромінювання. Досить вимкнути генератор — і піддослідний предмет втрачає здатність до все-проникнення, перетворюється на шматочок вугілля тієї ж форми. Проте це якщо йдеться про зовнішню його частину. А та, що занурилася в кристамуліт, кам’яніє, зберігаючи найдрібніші деталі своєї структури. Дослідження показали, що така копія предмета складається з кристамуліту-В.

Так, нез’ясовним чином усі ці перетворення при кварковому резонансі кінець кінцем спричинялися до виникнення все тієї ж напівпрозорої зеленкувато-сірої модифікації вогнетриву, який мав надзвичайно прикру ваду — був теплопровідний, як метал. У цій закономірності крилася якась надто глибока таємниця, для розкриття якої знань вузького фахівця-силікатника вже не вистачало. Але Сергій не поспішав кликати на допомогу теоретиків, бо ще й для практика-експериментатора — непочатий край роботи. А вчорашній дослід взагалі не лізе в рамки висунутої гіпотези: графіт, який теж складається з вуглецю, тільки з іншим типом кристалічних ґрат, занурюватися у вогнетрив не захотів. Він лише намертво приварювався до поверхні кристамулітового диска, та й годі. Зараз спробу буде повторено, — цілком можливо, вчора просто не вдавалося настроїти генератор у резонанс.

Однак і цього разу результат був однаковий: графітовий кубик просувався в глиб кристамуліту щонайбільше на один-два міліметри, а потім ніби натикався на абсолютно нездоланну перепону, Сергій пробував міняти потужність кваркового променя, пересував по вертикалі площину фокусування, заганяв К-генератор у форсований режим, аби домогтися максимальної частоти імпульсів, проте спроба по спробі давали незмінно негативний ефект.

Вітя Марченко виявився хлопцем тямущим і кмітливим. Він уже сяк-так допомагав Сергієві. Але ще далеко йому до вправності та досвідченості. І не скоро ще можна буде гомоніти з ним, як з небіжчиком Петром Івановичем, про можливі причини невдачі досліду. Робочий день закінчується, а не зроблено нічого. Мабуть, треба облишити графіт та й переключитися на дослідження кремнію. То хай хлопчина йде відпочивати, — доведеться попрацювати одному.