Але Вітя Марченко не хотів і слухати про відпочинок. З несподіваною рішучістю він заявив, що навіть під загрозою негайного вигнання ніколи не піде з лабораторії раніше за начальника. Хитрий хлопчисько вмить знайшов теоретичне підґрунтя своїй упертості: мовляв, трагічний випадок з лаборантом стався тільки тому, що той був сам один і не міг одержати негайної допомоги.

Та все ж Віті довелося закінчити свій перший робочий день лаборанта в нормальний час: несподівано подзвонив директор і запросив Альошина до себе.

Надто пізній виклик дещо стурбував Сергія: професор Хмара свято дотримувався принципу, що після шостої вечора вченого не має права чіпати ніхто — хай працює як сам хоче. То, може, ще якась анонімка?

Ні, цього разу йшлося про інше. На Альошина чекав, власне, не Хмара, а слідчий. Він був небагатослівний:

— Так от, Сергію Михайловичу: одну ниточку до клубочка нам уже вдалося намацати. Йдеться про злочинницьку групу, яка діє дуже обачливо й підступно. На жаль, я ще не маю права розповісти вам усе детально, проте скажу, що шлях, яким за межі вашої лабораторії виходили уламочки створюваних вами вогнетривів, ми вже виявили. Виявили, але з певних міркувань не закрили. Через це я дуже прошу вас: виходячи з лабораторії навіть на найкоротший час, надійно ховайте все, що може становити інтерес для певних осіб.

— Поясніть, що означає “все”? Скажімо, майже завжди під генератором лишається розжарений кристамулітовий диск.

— Йдеться тільки про дрібні речі.

— Максимальний розмір і вага?

— Впізнаю інженера! — засміявся слідчий. — Ну, все, що не більше за сірникову коробку.

— Ви мене заінтригували!

Слідчий розвів руками:

— Все з’ясується дуже скоро, Сергію Михайловичу. І ви будете дивуватися з простоти розв’язку, як здивувався і я… Але розкрито ще далеко не все. Нема навіть більш-менш вірогідної версії щодо того, хто зумів перефотографувати ваш лабораторний журнал… і хто забив вашого лаборанта. Прошу: ще і ще міркуйте, шукайте пояснень нез’ясовному. Цілком можливо, що в даному разі йдеться про так звану “психологічну сліпоту”: дивлячись на щось дуже звичне, ми часто не помічаємо чогось надзвичайно важливого.

— Гаразд, спробую ще раз поглянути на речі під іншим кутом зору. Але навряд чи це мені вдасться.

Того вечора Сергій тільки й думав, що про повідомлення слідчого. Що то за “шлях”, яким зникали з лабораторії уламочки кристамуліту? І чому предмети мусять бути не більші і не важчі за якісь певні? Чи тому, що “шлях” вузький, чи “сила пересування” мала?.. Може, знову йдеться про пацюків? Так перевірили ж із Петром Івановичем: ані щілинки в підлозі немає.

Доки ця проблема видавалася нерозв’язною взагалі, її ще можна було обмірковувати спокійно. Але те, що розв’язок їй є, і дуже простий, а розшукати його не вдається — доводило до білого жару: та невже ж ти, хлопче, отакий телепень? А вночі йому знову приверзлося: він лежить під генератором зв’язаний і з жахом дивиться на постать у чорному, яка тягнеться кістлявим пальцем до кнопки вмикання силової мережі.

Хоч як Сергій намагався приховати свій кепський настрій, Вітя одразу ж помітив його стан і занепокоївся:

— Сергію Михайловичу, у вас якісь неприємності?.. Може, через мене?

— Ні, все гаразд. Міркую над однією проблемою, і ніяк не можу розв’язати… — Сергій посміхнувся. — Ти вже маєш досвід “детектива”, то слухай. Ось перед тобою лабораторія. Фашистська, скажімо. А ти — радянський розвідник. Тобі за всяку ціну треба натиснути на оту он кнопку, і так, щоб ніхто не бачив і не знав. Двері замкнено надійно; вікна, як бачиш, неприступні.

— А в лабораторії в мене спільника немає? — діловито поцікавився хлопець.

— Ні.

— А в інституті тому фашистському?

— Є. Ти навіть працюєш у ньому.

— На якій посаді?

— Вибирай яку завгодно.

— Я буду директором.

— Е, хлопче, не по чину посаду хапнув! — засміявся Сергій. — Тоді й кнопку натискувати нема чого.

— Хай так, — розсудливо погодився Вітя. — В такому разі, скажіть: хто може заходити до цієї лабораторії хоч інколи?

Сергій поглянув на нього здивовано: хлопчина, виявляється, вміє мислити цілком логічно!

— Заходять тільки в присутності начальника лабораторії та лаборанта.

— Це не має значення. Хто може зайти сьогодні і, скажімо, через тиждень чи місяць?

— Ну… Директор… Начальник пожежної охорони… Майстер-радіотехнік, що наглядає за “цвіркуном”…

Хлопець насторожився, зиркнув спочатку на дистанційний маніпулятор, потім на пульт з кнопкою. А Альошин відчув, як йому по спині поповзли мурашки: та ось же вона, ота розгадка! Яка проста… і яка страшна! Він насилу стримував нервовий дрож.

— Спасибі тобі, Вітю. Ми з тобою, мабуть, знайшли розв’язок проблеми. А ходімо-но до пульта керування!

Страшними, переляканими очима дивився Віктор на Альошина. Він уже зрозумів, про що йдеться!

Альошин неквапно всунув руки в шарнірні “рукавиці”, ввімкнув “цвіркуна”. Той неквапно покотився до пульта силової мережі, потягся довгим членистим “пальцем” до кнопки, — так ось звідки підсвідомість брала основу для нічного страхіття! — і натиснув на неї.

Вмить спалахнуло нестерпне сяйво, загув К-генератор. А “цвіркун” повернувся на своє місце, молитовно склав “руки” перед “грудьми” і застиг у такій позі.