В такому стані душевного роздвоєння застав мене Радан, — мій однокласник, товариш, з яким ми сиділи за одною партою. Він приїхав погостювати до свого дядька, дуже приємного чоловіка, дільничного зубного лікаря, що виривав кутні зуби з віртуозною швидкістю.

Хоча ми з Раданом були близькими друзями, та характерами різні, як день і ніч. На відміну від мене він був поетичною натурою (у вас буде нагода переконатись у цьому). Вищий за мене на зріст, з грубим лицем (або «мужнім», як деякі висловлюються), — в моєму розумінні не красень, але в місті говорили, що дівчатам він дуже до вподоби. Що саме дівчатам подобалось у ньому, — мені не зрозуміло. Вони, певно, не мали поняття про справжню одухотворену, витончену красу.

Ми привітались, поплескали один одного по плечах, як водиться в таких випадках, після чого я запропонував йому сісти на рядно, щоб поговорити про те-се.

— Чого це ти заліз у цю сушарню? — засміявся він. — Сором! Ану, пішли, прогуляємось у гори! — Він потягнув мене за руку.

— Піти в гори — значило зустріти Теменужку. Люди, правда, працювали в полі, а ми були осторонь від них, та коли один гріх роблять двоє, він буває легшим.

Я одягнув шовкову сорочку і зачесав набік волосся.

— Чого це ти так чепуришся? — з подивом глянув на мене Радан. — Наче на побачення збираєшся.

— О, ні, — відповів я. — Як це тобі в голову прийшло? Просто шовк трохи охолоджує…

А Радан був у простих штанах, ситцьовій барвистій сорочці, досить-таки вилинялій на сонці, і в тапочках на босу ногу. Я спитав його навмання, аби відвернути увагу від себе:

— До батька ходив? Як поживає?

— Старий? Прекрасно! Він у розквіті сил. Призначили начальником найважчої ділянки.

Батько Радана був шахтарем. Працював у шахтах басейну «Чорне море».

— Мені хотілось у нього затриматись, — продовжував він. — Знаєш, які страховища — оті підземні комбайни? Ковтають вугілля, як цукерки. Очам своїм не віриш! Я дуже хотів лишитись, та старий уперся. «Тобі, каже, потрібні сонце, повітря, — іди попрацюй у селі, там поживи!» І коли це батьки розуміли своїх синів!

— Що ми розуміємо в агротехніці! — зітхнув я.

— О, прошу пробачення! — він показав мені свої долоні. — Бачиш? Сьогодні вранці я в'язав снопи, друже! Прямо з поїзда вискочив. Побачив поле, косарів, і серце моє не витримало. В'язати снопи — це така наука, що не треба академічних знань.

Він обняв мене за плечі і засміявся.

— Ех ти, книжна душа!

Власне, я добре знав, що це в нього книжна душа, а не в мене, але промовчав. Побачив косарів і вискочив з поїзда! Чи потрібні більші докази того, що він сприймає суспільні явища по-книжному. Я б собі ні в якому разі не дозволив робити такий літературний жест.

— Так чи інакше, але тут тобі скоро набридне, — сказав я.

— Набридне? — Він нахилився, підняв з дороги камінець, замахнувся, і камінець просвистів у повітрі. — Слухай, — говорить він мені. — Я думаю так: тільки ненормальні люди нудьгують. Саме так! Я, наприклад, ходитиму в бухгалтерію і підраховуватиму трудодні кооператорів. Або ж піду в бібліотеку впорядковувати книги. З торішнього літа знаю, яке там безладдя! Що значить — буду нудьгувати? Дурниці!

«Який романтик! — думав я. — Усе кудись біжить, летить, розривається, і для чого? Тільки галас. Неспокійна, поетична душа! Наче обліковець без його допомоги не підрахує трудоднів! Наче нема бібліотекарші! Чого втручатися в чужі справи? Ну, якщо скажуть, що потрібний помічник, тоді інша справа. Тоді і я піду».

Я так міркував, не заперечуючи йому. Я взагалі не любив сперечатись. У мене така лагідна і спокійна вдача, йшов поруч з ним, дивився, чи не побачу де Теменужки з її козами. І був певен, що вона зрадіє, побачивши мене.

— А ти знаєш, що найцікавіше? — запитав у мене Радан.

Я старався відгадати, що йому найбільше подобається, але не зміг і знизав плечима. Він усім цікавився. Треба було перелічити щонайменше тисячу різних речей.

— Цими днями до нас прибуває геологічна експедиція. Зрозумів? У поїзді їхали двоє інженерів з шахти по розробці міді. Від них я це почув.

— Це добре, — відповів я. — Шукатимуть нові поклади. А ти чому хвилюєшся?

— Як чому? — Він подивився на мене і аж рот розкрив від подиву. — Ти ще питаєш, от дивак! Адже я тоді піду до керівника експедиції і попрошу взяти мене хоча б чорноробом. Чи є щось цікавіше, як брати участь в геологічній експедиції? Носитиму воду, чиститиму кирки, все робитиму, на все згодний! Ех, тільки б мене прийняли!

Я слухав його і думав: «От він горить бажанням стати геологом. А я? Куди я піду на той рік? На юридичний? Як же я піду на юридичний, коли не почуваю ніякого нахилу до цієї науки? Справді, що ж я вивчатиму, ким стану?» Подивився на товариша і вперше за все життя позаздрив йому.

Так ми йшли по звивистій вузькій стежці, що крутилась між чагарниками. Ліворуч, за глибокою і стрімкою долиною, починався сумний безкраїй ліс.

Перед нами височіла лиса вершина однієї з низьких гір, порослих дикою ожиною, папороттю та ліщиною.