— Де Андрій? Знаєте, що його нема?

Павел Папазов, насупившись, знизав плечима, але тут же опанував себе і вимушено засміявся.

— Познайомся з нашим шефом, — сказав він до своєї супутниці. — Він неабиякий хімік.

— О, дуже приємно! — простягла руку жінка. — Я вас уже знаю, Павел часто розповідав мені про вас.

Вилю Власеву здалося, що вона занадто довго затримала його руку в своїй. Через це, а також від свідомості, що до від'їзду лишились лічені хвилини, він знову облився потом.

— Де цей чоловік, і що за химерні витівки він вигадує! — зітхнув він.

— Смарагдові вигадки, — усміхнувся Папазов. — Юнацькі примхи!

Він запалив цигарку, відкинув сірника і знову повернув лице до жінки. Він ніби хотів сказати розхвильованому чоловіку: «Адже бачиш, що заважаєш мені, чому б тобі не піти до біса!»

Вилю Власев винувато всміхнувся, навіть забувши попрощатися з смуглявою жінкою, що була така уважна й привітна до нього. Він досі відчував дотик її холодних пальців до своєї вологої долоні.

«Ат, хай буде, що буде!» подумав він і вирішив зайти в купе. В ньому ще жевріла надія: от він сяде, повернеться спиною до вікна і, коли вже всі зайдуть у вагон, виявиться, що цей негідник Андрій теж тут.

Як тільки Власев взявся за ручку дверей, до нього підбігла збентежена Олена Рашеєва, лаборантка бригади.

— Товаришу Власев! — задихавшись, зупинила вона його. — Нема товариша Андрєєва!

— А, доброго ранку! — в'їдливо посміхнувся Вилю Власев. — Ти дійсно відкрила Америку.

Дівчина дивилась на нього із змішаним почуттям тривоги й суму.

Це була маленька тендітна дівчина з приємним обличчям, осяяним лагідними блакитними очима. В своєму темно-синьому ситцьовому платті з білим комірцем вона була схожа на гімназистку, що готується до екзаменів на атестат зрілості.

— Що з ним трапилося? — прошепотіла вона, і її очі з страхом і допитливістю зупинились на сердитому обличчі хіміка. — Що ж з ним трапилось? — ще тихше повторила вона, і дві глибокі зморшки лягли біля її тонких губ.

— Хай тільки покажеться мені на очі, я занесу його в список найбільш недисциплінованих! — погрозливо промовив Власев і піднявся у вагон.

Він повернувся спиною до вікна, дістав блокнот, відкрив сторінку на букву «А» і почав чекати. Серце в нього посилено билося. Ось зараз поїзд рушить, і він додасть до характеристики останній запис: «несерйозна людина».

Він чув, як кондуктори запрошували пасажирів займати свої місця, і в коридорі зчинився галас. Марко Маринов, чоловік уже літній, але з усе ще по-дитячому рожевим обличчям, влетів у купе і зразу ж висунувся у вікно.

— Увечері неодмінно одягай светр! — долинав з-за вікна тоненький голосок його дружини. — Чи захопив ти пакетик з содою?

— Так, так! — кивнув Марко. — А ти поливай троянду тільки ввечері, тільки ввечері, чуєш?

— І на ніч не скидай светр! — вела своє жінка.

— Поливай квіти ввечері — це найкраще! — хвилювався Марко. — Або рано-вранці, поки ще не припікає сонце.

Прогудів паровоз.

— З богом, в добрий час! — прозвучав тонкий голосок.

Поїзд рушив. Вилю Власев тяжко зітхнув, підняв голову, щоб глянути на тих, хто сів біля нього. У цю мить мимо дверей купе пройшов Андрій Андрєєв.

Брови в нього були насуплені, він мав такий похмурий вигляд, ніби тільки що вийшов з кабінету зубного лікаря. Свій великий чемодан він тримав легко, ніби дитячу іграшку.

— Товариш Андрєєв! — зіскочила з верхньої полиці Рашеєва. — Ваше місце тут, з нами. Будь ласка!

Вона широко відчинила двері.

— А ми вже думали, що ви запізнитесь, — промовила дівчина.

Андрій ледве повернув голову, і Вилю Власев перехопив його погляд, холодний, каламутний від стриманої муки.

— Дякую, — відповів Андрій. — В сусідньому купе вільніше.

І відійшов. Марко Маринов засміявся:

— Смарагдовий герой! — Діставши з кишені піджака жовту грушу, надкусив і, голосно жуючи, додав: — Таким великим вченим усюди тісно й нудно. Навіщо кличеш його? Хай іде, куди хоче!

Щоки в лаборантки почервоніли, вона гнівно зиркнула на Марка:

— Він же наш товариш, — відповіла вона, і її губи затремтіли, як у дівчинки, що от-от розплачеться. — А ви ставитесь до нього… — Вона помовчала. — Ви ставитесь до нього, як до чужого.

— Прошу пробачення, — засміявся Марко Маринов, продовжуючи їсти грушу. — Більш не буду, обіцяю. — Але тут же обурився: — А ти чого втручаєшся в наші справи, перепілко? Я старший за нього років на двадцять і можу говорити те, що хочу. Він мені в сини годиться, і мій обов'язок навести його на розум. Хіба це я чужий йому, — ми ж разом терпіли всі злигодні, а не ти, що тільки вчора прийшла до нас?