Якби не трагiчнiсть подiї, здавалося б кумедним, як молоденька жiночка таврує себе "старою дурепою".

— Заспокойтеся, Нiно Василiвно, — зупинив її лементування Коваль. — Вас ми нi в чому не обвинувачуємо.

При цих словах Барвiнок кинула на полковника обурений погляд. До чого тут чиєсь обвинувачення?! Вона сама себе звинувачує, сама карається!

— Нiно Василiвно, скажiть, — питав Коваль, — ви знали, що й Павленко брав участь у винаходi? У iнститутi сказали, що iдею взагалi, можливо, подав Вячеслав Адамович. А Журавель тiльки розробив. Вам нiчого про це не вiдомо? Якщо це правда, то Павленко теж став би якщо не «мiльйонером», як вважають, то хоч «напiвмiльйонером», а можливо, й повним господарем винаходу?.. Що ви на це скажете, Нiно Василiвно?.. Вiн i тодi здавався б вам таким жалюгiдним, як зараз?

У вухах Коваля ще звучав писклявий голос Василя Ферапонтовича.

Друкарка мовчала. Щось говорити вона не мала сил.

— Експерти не дають вам нiяких даних, Петре Яковичу, — сказав Коваль слiдчому Спiваку, задумливо погладжуючи свою порiдiлу зачiску. — Я мiркував по-всякому. Поки що жодної версiї, крiм нещасного випадку. Виходить, i складу злочину немає… А людину, звичайно, шкода, багатообiцяючий учений, усi кажуть — талановитий, та й просто жити б йому ще i жити.

Отже, найвiрогiднiше — нещасний випадок, вiд якого нiхто не гарантований, — повторив полковник пiсля короткої паузи. — Журавель, безумовно, багато у чому i сам винен, так би мовити, викликав джина з пляшки. В прямому розумiннi. — Коваль поклав перед слiдчим аркуш з висновком експертизи. — Ось читайте: був у станi сильного сп'янiння… Не пив би — не заснув би, забрав би чайник з плити i закрив би газ… Так що звинуватити у злочинi залишається начебто тiльки пляшку.

Полковник говорив повiльно, роздумливо, немов ще раз перевiряв свої мiркування i водночас давав можливiсть Спiваку заперечити йому.

— I просити суддiв засудити її на довiчне ув'язнення? — зiтхнув Спiвак. — То що, Дмитре Iвановичу, по-вашому, можна закривати справу?запитально глянув вiн на полковника, так само, як i той, не поспiшаючи з своїми висновками.

— I все ж таки закривати, думаю, рано, Петре Яковичу, — зiтхнув Коваль. — Дивують деякi незрозумiлi обставини, — вiдверто зiзнався вiн.

Розповiдаючи про свої мiркування слiдчому, Дмитро Iванович сам себе запитував: чому вiн не до кiнця переконаний, що це — тiльки нещасний випадок? Адже все свiдчить за таке. Правда, випадок украй безглуздий, та чого в життi не буває! Але полковник не розумiв, чому стався цей випадок, якi обставини його спровокували, i це непокоїло. Допитуючи сусiдiв Журавля, намагаючись навпомацки знайти провiдну нитку до iстини, сам собi здавався слiпим кошеням. А цього вiн не любив. У таких трагiчних подiях, як смерть людини, на його думку, усе повинно бути гранично ясно.

Вже пiсля першого ознайомлення з квартирою Журавля, з оточенням загиблого, з сусiдами, iнститутом, ще не усвiдомивши, «чому», "хто", «як», вiн уже вiдчував, що у цiй сумнiй iсторiї не обiйшлося без спалаху чиїхось пристрастей. Дiяла розвинута iнтуїцiя, передчуття, хоч Коваль i вмiв стримувати уяву, не поспiшати з висновками, не копирсатися там, де злочину немає. Прагнув зараз переконатися, чи є в цьому потреба. Iнакше буде тiльки марна витрата сил i, головне, пiдриватиметься його вiра в те, що у життi бiльше добра, нiж зла. Тому, немов перевiряючи себе у слiдчого, не наполягав на необхiдностi шукати у цiй пригодi слiдiв злого намiру.

Вiн так само не признався Спiваку, що трагедiя досi невiдомої йому людини — Антона Журавля — стала i його бiдою i вiн не зможе забути про неї, поки не позбудеться повнiстю своїх сумнiвiв. В офiцiйнiй обстановцi було б смiшним посилатися на особистi, здавалося б, безпiдставнi, емоцiї, i вiн промовчав про них.

Йому раптом згадався темний лiс, в якому заблукав дитиною. Скiльки йому було тодi рокiв? П'ять? Шiсть? Не пам'ятав. Зараз, немов крiзь пелену, яка вiдгороджувала його вiд дитинства, вiн знову побачив розмиту часом картину: велетенськi чорно-бiлi стовбури старих осик та берiз, якi товстим, покорченим корiнням входили в землю, високi, колючi кущi глоду та шипшини, пiдлiсок, що настовбурчив гiлки i темне шатро листя, пiд яке вiн входить, як у загадковий свiт. Було наприкiнцi дня, не обмежений опiкою матерi, яка десь подалася з двору, загравшись, вiн опинився на узлiссi старого Колiсникового гаю. Лiс вабив незвiданою глибиною, таємницею, казкою. Вiн iшов та йшов, присмерки швидко густiшали, в ньому зростав якийсь тривожний неспокiй, але його тягло далi, i вiн не мiг опиратися цiй силi. I тiльки коли з-за старого трухлявого пенька виглянуло кряжисте чудисько з вогненними очима, вiн злякався, закричав i кинувся назад.

Лiс не вiдразу випустив його, i, лише вибiгши на берег Ворскли, на простiр, вiн втямив, як знайти дорогу додому.

Через багато рокiв зрозумiв, що натрапив тодi у лiсi — тiльки й того! — на цiлу сiм'ю свiтлячкiв-гнилючкiв.

На все життя у нього збереглася любов до лiсу, в глибоких хащах якого завжди ховалася таємниця, зберiгся потяг до невiдомого, i те тривожне напруження, яке охоплювало, коли входив пiд темне шатро дерев, де його далекий предок-мисливець насторожено чекав зустрiчi з небезпекою. Лiс людських взаємин був густiший i бiльш таємничий, нiж Колiсниковий гай у далекому дитинствi, входячи в нього, Дмитро Iванович намагався зазирнути у найприхованiшi куточки i тiльки тодi заспокоювався, коли таємне ставало явним i вiн, як колись знову, виходив на чистий простiр…

— До того, як заснути, — пiсля довгої паузи продовжував своє повiдомлення полковник, — Журавель був у хатi не сам. У нього гостювали, про що свiдчать залишки вечерi на круглому столi в кiмнатi. Декiлька осiб, телефони яких знайшлися у записнику померлого, були опитанi. А також, i насамперед, молода жiнка, друкарка iнституту Нiна Барвiнок — коханка Журавля, сусiди, серед них i дружина колеги по iнституту, молодого вченого Вячеслава Павленка — Варвара Олексiївна. Бесiдували i з кравчинею Килиною Христофоровою, також приятелькою Антона Журавля. Установили, що того вечора у Журавля гостювали Нiна Барвiнок i Вячеслав Павленко.