— Ти чого? — упiзнавши Григорiя, обурилась жiнка.

Втiм, обурюватися вона почала вже на порозi свого будинку, бо «пан» Потоцький не тiльки вiдiрвав її вiд роботи, але й безсовiсно обдурив, сказавши, що надворi гарна погода. Дув сильний i якийсь колючий вiтер, гнав поземку, i вулицi лежали у сiрому свiтлi невиразнi й холоднi, що викликало тугу.

Втiм, тоскно їй було сьогоднi уже вiд того моменту, як прокинулася у тьмяному свiтанку i ще довго лежала у лiжку, намагаючись зрозумiти, чому їй так не хочеться вставати, чому раптом напосiла якась нудьга. Певних причин для цього не було, навiть сон не могла пригадати, i вона примусила себе пiдвестися i узятися до роботи, яка допомагала вiдключитися вiд незрозумiлих тяжких передчуттiв.

На вулицi вона пiдняла комiрець, сховала в нього лице i попрямувала до Хрещатика неквапно, хоч Григорiй, певно, нетерпляче чекав її. Безцеремоннiсть цього «пана», на що ранiше вона якось не звертала уваги, з певного часу стала дратувати її. Але терпiла цього нахабу, бо був єдиною людиною, до якої пiсля смертi бабунi могла звернутися Вiта з тим чи iншим проханням як до сусiда i давнього друга їхньої сiм'ї. А коли сама затримувалася у Києвi, то Григорiй регулярно повiдомляв їй про все, що стосувалося доньки.

Зараз, йдучи Хрещатиком, вона вiдчувала, що варто вiдiрватися вiд роботи, як на душу знову навалюється ранковий тягар i думки повертаються до Журавля. I тьмаве свiтло вулицi, яке зливалося з таким же сiрим низьким небом i тиснуло в грудях, якось пов'язувалося в її пiдсвiдомостi iз загибеллю Антона Iвановича, з тяжкою неминучiстю смертi, з думками про безглуздiсть житейської суєти, про те, що життя влаштоване гидотно… Такi почуття її охоплювали дуже рiдко, i вона буквально ненавидiла себе, коли навалювалася хандра…

— Ти чого! — обурено повторила жiнка, коли Григорiй так несподiвано i брутально обiрвав її думки. Вона сердито подивилася на цього звичайно спокiйного, дiловитого чоловiка i раптом помiтила на округлому, ситому обличчi його збентеження. — Так що ж сталося?

— Та нiчого особливого, — вiдповiв «пан», йдучи поруч. — Якщо не рахувати, що мною цiкавляться в мiлiцiї.

Килина Сергiївна звела брови:

— В якiй мiлiцiї?

— Тебе це дивує? — з в'їдливою iронiєю у голосi промовив Потоцький. — Тобi важливо, в якiй саме? Не у вашiй, київськiй, а, скажiмо, в одеськiй. Це мiняє справу?

— А що? — запитанням на запитання вiдповiла жiнка, затуляючись вiд пронизливого вiтру, який вiйнув їй в обличчя. — Чому мiлiцiя?

— От i мене цiкавить: «чому»? I найголовнiше, чому мене в Одесi розпитували яро твого приятеля Журавля, який живе у Києвi?

Килинi Сергiївнi хотiлося поправити його: не «живе», а «жив», але вона стрималася.

— А-а, — тепер i собi здивувалася Христофорова. — Тебе? Про Журавля?

— Еге ж. Усе крутили-вертiли: де познайомився, чи винен йому грошi, скiльки, яз що, коли бачилися, чи був у Києвi дванадцятого грудня i всяке таке. Я їм сказав, що колись познайомився з ним у барi, але знайомство не пiдтримував. Нiчого не винен, справ з ним нiяких не мав, а дванадцятого був в Одесi. Але ось питання: звiдки їм вiдомо, що ми з Антоном знайомi? — уп'яв очi у кравчиню Потоцький. — Вони менi на таке запитання не вiдповiли б. Та я їх про це й не питав.

— А чому мене питаєш?

— Та тому, що вервечка до тебе тягнеться. Крiм тебе, про це нiхто не знав. Ти мене з ним знайомила, i ти все нам влаштувала.

— I що з того?

— А те, що мiлiцiя почала провiдувати тебе на квартирi, як я з'ясував. I ти до них бiгаєш. От мене й цiкавить, що це за нова дружба у тебе! — зле закiнчив Григорiй.

— Дурень, — промовила жiнка, водночас гарячково мiркуючи: "Звiдки все це стало вiдомо Потоцькому?" — i раптом згадала, що увечерi, пiсля того, як з нею розмовляв полковник Коваль, дзвонила Вiтi i попросила, щоб фурнiтуру i тканини, якi тримає вдома, вiднесла тим часом, до Григорiя i, якщо прийдуть з мiлiцiї, нехай скаже, що в Одесi вона не шиє. — Дурень ти, Григорiю, — повторила вона. — I тому побоявся до мене зайти, — сумно посмiхнулася жiнка, пом'якшуючи цим свою брутальнiсть. — Журавель помер… I взагалi, що це за розмова на вiтрi, давай хоч за рiг сховаємось. Еге ж, Антон Iванович помер, земля йому пухом, — повторила кравчиня, коли зайшла у пiд'їзд Радiокомiтету разом iз сторопiлим Потоцьким, що покiрно поплiвся за нею. — Нещасний випадок, отруєння газом. Але, можливо, i вбивство. Коханочка у нього була, Нiнка, ти її не знаєш, друкарка iнститутська. Дурив їй голову, обнадiював, а потiм вона зневiрилася. От i помстилася…

"Пан" Потоцький не вiдразу зiбрався з думками.

— Виходить, помер, — промовив голосом, з якого зникли тривожнi нотки i замiсть них з'явилися зовсiм iншi. Певно, його влаштовував такий поворот подiй… Значить, у зв'язку з цим i викликали, слiдство ведуть… — Григорiй глибоко вдихнув холодне повiтря i несподiвано закашлявся. — Менi, звичайно, нiчого не сказали, — продовжив через кiлька секунд, i я подумав… У такому разi все ол райт! — уже весело закiнчив вiн. — I слава богу. Баба з воза — кобилi легше!..

— Та як ти смiєш! — обурилася жiнка. — Як ти смiєш так говорити, цинiк! Вiн у сто разiв був благороднiший, нiж ти.

Вона рвонулась геть вiд Потоцького, але той силомiць затримав її.

— Стривай! Хочу все до кiнця з'ясувати. А ти причому, Келя, у такому разi? Чому мiлiцiя тобою зацiкавилася. Хiба ти його згубила?.. Втiм, i ти на нього, певно, ставку робила…

— Мене вiн цiлком влаштовував i нежонатим.

— Чого ж тебе тягають?

— Допитують усiх, хто знав Антона.

— Але як же вони мене вирахували? Звiдки узяли, що i я його знав? Я йому листiв не писав, вiн менi теж. У хату до нього не ходив. Мене там нiхто не бачив. Виходить, все ж таки ти — iнформатор. Вiд тебе усе йде, люба!.. А я у тебе, певно, єдиний справжнiй друг, i ти це знаєш. Для мене ти, твоя сiм'я от уже скiльки рокiв водночас є i моєю сiм'єю — адже поки що iншої не завiв… Я пiклуюсь, коли ти просиш, про твою Вiту як про рiдну дочку, i ти можеш спокiйно жити тут, влаштовувати свої справи… А ти от затiяла якусь нечесну гру i своїм бабським язиком можеш згубити багатьох людей…