Варвара Олексiївна як заворожена слухала кравчиню. Вона вже не поривалася пiдвестися з дивана i випровадити її.

— Але от яка справа, — далi дiлилася своїми мiркуваннями Христофорова, — я зараз трохи розгубилася. Розмовляла з вашим сусiдою Анатолiєм Трохимовичем, з цим дiдком. Так вiн запевняє, що бачив, як Нiнка пiшла з вашого дому о восьмiй вечора, тодi, в середу… I начебто там був, у Антона, i ваш чоловiк. Коли пiднявся лiфтом, чув його голос… Це коли Нiнка вже пiшла… От я й хотiла з ним побачитися, спитати, чи справдi це так. Як там усе було? Коли вiн пiшов вiд Журавля? Iнакше що ж це виходить?.. — розвела руками кравчиня.

— А ви певнi, що мiй Слава взагалi був того вечора у Антона? Дiда, що з глузду з'їхав, я до уваги не беру, — суворо спитала Варвара Олексiївна. — Чи, може, ви там теж гуляли?

— Я-то не була. А Вячеслав Адамович, виходить, був. Але не хвилюйтесь, на вашого чоловiка пiдозра не падає. Ваш i Антон Iванович щиро приятелювали. Менi тiльки iнодi здавалося, що ваш чоловiк трохи заздрить Антону Iвановичу: на спритнiсть i компанiйську вдачу, на те, що всi буквально закоханi в нього, особливо жiнки… Один час, вiдкрию вам секрет, Вячеслав Адамович теж на Нiнку око поклав, їй, в свою чергу, це теж подобалось. Ця жiнка, забуваючи, що вона лише сяка-така друкарочка, намагалася фасонити — королева, та й годi! Ваш iнший раз з неї теж очей не зводив, i це було помiтно. Якось Антон Iванович, пiдкравшись, насунув йому капелюха на очi: мовляв, не заглядайся на чуже… Але так чи iнакше — Антон Iванович дорожив вашим чоловiком, i той у свою чергу намагався бути гiдним цiєї дружби…

— Так, так, звичайно, — тяжко зiтхнула Варвара Олексiївна, — йому без друга тепер не мед буде. Бiдолаха, наступного ранку, ще до того, як стало все вiдомо, поїхав у вiдрядження i досi не знає про трагедiю. Я просила не вiдкликати його i навiть не повiдомляти про смерть Журавля. Вiн, звичайно, буде переживати, що не провiв в останню путь свого друга… Та що поробиш… Мене iще чекає нелегкий обов'язок розповiсти йому все, коли повернеться… Ну, гаразд… Чого зараз про це говорити… Нема чого… А щодо якоїсь друкарки, то це вам здалося. За Славу я спокiйна…

Вимовляла слова Варвара Олексiївна якось неохоче, мовби жорна повертала. З того, як ховала сердитi вогники в очах, совалася на крайку дивана, видно було, що ця бесiда з непроханою гостею їй вкрай неприємна i навiть тяжка i вона ледве стримує себе.

Декiлька секунд обидвi жiнки мовчали. Долетiли чиїсь кроки на сходовiй площадцi, приглушений дзвоник.

— Хто це? — спитала Христофорова.

— Певно, сусiда, офiцер, — роздратовано змахнула рукою Варвара Олексiївна. — Затим долетiв рип дверей i радiсний жiночий скрик. Завжди по вiдрядженнях мотається, тепер повернувся, от i радiє, коли вдома, — буркнула вона, маючи на увазi дружину офiцера.

Потiм дверi ще раз рипнули i запала тиша. Знову стало чутно, як внизу, пiд будинком, пирхають по бульвару машини, i їхнє холодне вуркотiння разом з морозним повiтрям влiтало крiзь вiдчинену кватирку.

Варвара Олексiївна пiдвелася i мовчки почала ходити по кiмнатi пiд запитливим поглядом кравчинi.

— Усе, що ви пiдозрюєте, шановна, — нарештi немов через силу заговорила вона, — нiсенiтниця. Ваша фантазiя. Я розумiю, ви теж засмученi смертю Антона Iвановича, але навiщо ця гра у злочин? Загинула людина з дурного розуму, пiд п'яну руку, я ж вам сказала, що саме так установила мiлiцiя. То нащо ж вашi домисли? Ви, до речi, тут зовсiм нi до чого. I без вас тяжко. У мене вiд вашої балаканини, знаєте, розболiлася голова. — Варвара Олексiївна стиснула обома руками голову. — Пробачте, але якщо вам i справдi нема чого робити, то ось повернеться Вячеслав, я розповiм про ваш прихiд. Якщо у нього знайдеться бажання i сили говорити з вами про смерть друга…

Христофорова пiд час цього монологу Варвари Олексiївни пiдвелася з дивана i стояла серед кiмнати нi в сих нi в тих, немов iще сподiвалася дочекатися вiдповiдi на свої запитання.

— Якби ви бачили, як вiн лежав у домовинi, наш бiдолашний Антон! Як живий! Тiльки що очi закритi… Я присяглася бiля нього…

Варвара Олексiївна не дала їй договорити.

— Ну чого вам iще, чого ви хочете?! Годi про смерть! Про мертвякiв! Я не можу бiльше вас слухати!

Й далi тримаючись за голову, виставивши наперед лiктi, вона наступала на кравчиню.

— Але от старий, сусiда ваш, менi сказав, — вiдступаючи, але ще не здаючись, говорила Килина Сергiївна, — що чув iз площадки за дверима голос Павленка. Та я не збираюся йти до мiлiцiї, вплутуватися у цю iсторiю, так що не кричiть!.. У мене своїх проблем вистачає…

— Що «старий»? Знову «старий»! Цей божевiльний калiка?! Та що ви тут плiтки збираєте?! — зрештою вибухнула Варвара Олексiївна. Чого ви мене лякаєте?! Йдiть звiдси! — заверещала вона тонким голосом. — Геть!

В темних очах Павленко горiла така злiсть, що у Килини Сергiївни побiг шкiрою мороз i вона позадкувала до дверей…

Старший лейтенант Струць був на завданнi, i Коваль, приїхавши до мiського управлiння, куди викликав Варвару Олексiївну Павленко, зайняв його кабiнет.

Жiнка уже чекала, коли вiн з'явився у довгому коридорi старого будинку управлiння.

Дмитро Iванович без особливої потреби не викликав свiдкiв повiстками i, не шкодуючи нiг, волiв власною персоною приходити до потрiбних людей.

Вiн легко вживався у побут свiдкiв або пiдслiдних, бо прожив уже на свiтi немало лiт i, пiдiймаючись службовими схiдцями, залишався таким самим скромним трудягою, яким був би при будь-якiй iншiй дiяльностi. Тiльки, можливо завдяки своїй професiї, бiльш нiж будь-хто знав життя, людей, їхнi iнтереси, прагнення, мотиви вчинкiв, не лише добрих, але й злих.