— Може, й так, — нарештi погодився хлопець.

Наталка пiдiйшла до кватирки i трохи вiдчинила її. У кiмнатi повiяло прохолодним повiтрям.

Дмитро Iванович з насолодою вдихнув його i вiдвiв погляд вiд Хосе, якого досi нiяк не мiг випустити з поля свого зору. Тепер його погляд, блукаючи по хатi, впав на чобiтки, що виглядали з глибини коридора. "Наталчинi?.. Чиї ж iще?" — подумав вiн, бачачи, що Рита свої не скинула i немов демонструє їх, поклавши ногу на ногу.

Коваль зрадiв: таки купила! Не буде бiльше мерзнути у старому, не раз лагодженому взуттi.

Це була цiла проблема: зимовi чоботи для Наталки. Добрi хазяї, як вiдомо, купують сани влiтку, а воза взимку. У Ковалiв так не виходило. Влiтку Ружена здебiльшого була в «полi», Наталка теж працювала у глушинi, у будiвельному загонi, i пiзно восени, коли повернулася на навчання, чоботи у мiстi уже стали проблемою.

Звiсно, грубезнi, тупоносi, на важкiй i ламкiй платформi, виробництва мiсцевих фабрик, стояли у крамницях. Та дiвчата i задарма не хотiли їх брати.

Скiльки разiв обмiрковувалося у домi питання, де купити iмпортнi чобiтки. Полковник не вмiв заводити потрiбних зв'язкiв. В сiм'ї йому не дорiкали, але вiн сам карався тим, що чим ближче зима — тим менше у Наталки надiї купити те, що їй хочеться, хоч грошi на купiвлю вона завжди носила з собою i пiрнала у всi взуттєвi крамницi, якi потрапляли їй на очi. Нарештi впала зима, наближався Новий рiк, а чобiт у дiвчини так i не було.

Але й цi чобiтки у коридорi раптом викликали у Дмитра Iвановича якусь невизначену тривогу. Щось знайоме здалося йому в них. Хоч що саме — втямити не змiг.

— Наталочко, — сказав полковник. — Тебе, виходить, з обновою! — кивнув на чоботи. — Чого ж мовчиш?

— Еге, тату!.. А хiба Ружена не сказала? Вже два тижнi як ношу…

Коваль похитав головою.

— Говорила, напевне! Тiльки ти, як звичайно, про нашi справи в одне вухо впускаєш, у друге — випускаєш…

Це було несправедливо. Хiба мало непокоїло його, що донька без зимового взуття?! Але, видно, така доля батькiв.

З якогось часу Дмитро Iванович почав помiчати за собою, що вiн не те що пiдлещується до вже дорослої доньки, а якось вкрай запобiгливо прагне догоджати їй i переживає, коли та не зважить на його думку, заперечує, або, ще гiрше, не помiчає його. Не маючи сил перебороти себе, Коваль iнодi говорив з нею рiзкiше i категоричнiше, нiж цього вимагала обстановка i йому самому хотiлося…

От i в цiй дискусiї, коли Наталка стала на його бiк, вiн буквально засяяв, а коли несправедливо дорiкнула за неувагу, образа боляче штрикнула у серце. Вiн спохмурнiв i сухо промовив:

— Ну, покажи обнову, похвались.

Дмитро Iванович подумав: "А чому Ружена не захотiла поїхати до Наталки разом?!" Втiм, вiдразу згадав, що у неї багато хатнiх справ. Як у кожної жiнки, що працює на службi, на господарювання залишалися тiльки субота i недiля. А тут їм запропонували квартиру на новому житловому масивi Оболонь. I хоч iще не виписано ордер, але все одно треба готуватися до переїзду.

Наталка попрямувала до коридору.

— Я їх протру.

— Хiба вони бруднi? — здивувався Коваль, знаючи, яка чистьоха Наталка.

— Та нi, помила, коли прийшла. Але все ж таки тобi доведеться брати в руки.

Дмитро Iванович з цiкавiстю оглядав чобiтки. З сiрої м'якої шкiри, на високiй каучуковiй платформi, вони справляли приємне враження. Але чому його так цiкавить їхня своєрiдна форма? I раптом Коваль згадав: таку ж оригiнальну модель, втiлену в iще бiльш елегантному чобiтку, вiн уже бачив у хатнiй майстернi загиблого науковця. Як чобiтки вiд нього могли потрапити до Наталки?! Невже й вона стала замовницею Журавля?!

Пильно поглянувши на дочку, яка стояла перед ним iз задоволеним, навiть урочистим виразом на обличчi, немов чобiтки були її не знати якою перемогою, полковник нiчого не сказав i знову став розглядати взуття.

Так, звичайно, Журавель тут нi до чого! Як могло таке в голову прийти? Чобiтки мали довгасту фабричну наклейку, припасовану уздовж внутрiшнього боку халяви. "Salamander", — прочитав вiн уголос.

"Чи не кубинець їй дiстав?! Цього ще не вистачало!"

— Це нiмецькi, захiднi, — пiдказала Наталка.

— У якiй крамницi купила?

— Дiстанеш такi у крамницi! Наставляй кишеню! Оксана з фiлологiчного переуступила. Вони їй тiснуватi. Одне слово, менi пощастило.

Перед очима Коваля немов з'явилася росла дiвчина з голубими очима i великою житньою косою. Ранiше вона частенько заглядала до них.

— А де Оксана взяла?

Наталка знизала плечима: мовляв, яке це має значення.

Далi Дмитро Iванович вирiшив не розпитувати при стороннiх i почекати, поки усi пiдуть.

Гостi ж, i Наталка, певно, найбiльше чекали, що ось-ось сам Дмитро Iванович їх залишить. Тому новi дискусiї не зав'язувалися: йшлося до того, хто кого пересидить.